Читать онлайн книгу "Справа зниклої балерини"

Справа зниклоi балерини
Євгенiя Кужавська

Олександр Вiталiйович Красовицький


Історичний детектив
Хiба може безслiдно зникнути балерина посеред театрального велелюддя? Сотнi глядачiв i – жодного свiдка. Вочевидь, хтось добре продумав усi деталi. В полiцii не поспiшають шукати представницю киiвськоi богеми, тому сестра зниклоi звертаеться до слiдчого у вiдставцi. Тарас Адамович Галушко, поцiновувач розмiреного життя i працi в яблуневому саду, давно вiдмовився вiд метушнi розслiдувань. Вiн не надто прагне братися за цю справу, та одна з версiй не дае йому спокою. Можливо, банда «збирачiв гiацинтiв» знову розгорнула свою дiяльнiсть у Киевi? Роман започатковуе серiю «Історичний детектив» – його сюжет побудовано на основi реальних подiй. Розслiдування, що розгортаеться в Киевi 1916 року, розкривае чимало таемниць i дае змогу повнiстю зануритися в атмосферу мiста перiоду Першоi свiтовоi вiйни.





Олександр Красовицький, Євгенiя Кужавська

Справа зниклоi балерини



© О. Красовицький, Є. Кужавська, 2020

© І. Дубровський, iлюстрацii, 2020

© Т. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020


* * *













I. Мiра





Терпка киiвська осiнь пахла яблуками. Надто на цьому обiйстi, де в затiнку саду iхнiй легкий, пустотливий аромат плутав думки поодиноких вiдвiдувачiв ще в серпнi. А вже у вереснi, коли господар садиби починав чаклувати над майбутнiм варенням, нарiзаючи твердi, жовтуватi плоди тоненькими скибочками, вiн насичувався стиглою густотою й панував повсюдно. Повiтря, напоене п’янкими пахощами, дурманило стомлених лiтнiми клопотами ос, якi в передчуттi смачноi поживи, крутилися навколо кошикiв з яблуками. Вони сiдали на солодкi скибки, однак враз злiтали, наляканi рiшучiстю, з якою чоловiк змахував рукою, проганяючи надокучливих зайд.

Тринадцятий трамвай, проiжджаючи повз Олегiвську, весело дзенькнув, зупиняючись неподалiк епiцентру яблучного аромату. За мить, немов йому у вiдповiдь, рипнула хвiртка.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу!

Голос дзвiнкий, як трамвайний дзвiнок. Ще не дорослий, вже не дитячий. Худорлявий хлопчина на мить спинився бiля хвiртки, потiм стрiмко рушив рiвною дорiжкою, викладеною плиткою ще батьком теперiшнього власника обiйстя, паном Адамом Володимировичем. Простягнув газету, усмiхнувся. Тарас Адамович вiдповiв усмiшкою, зняв з плеча чистий рушник, витер широку долоню, лишивши на полотнi плями вiд яблучного соку. Знов закинув рушник на плече, пiдвiвся й узяв газету.

– Час для ранковоi кави, – промовив, зiгнавши осу з рушника, – приеднаешся?

Хлопчина, вказавши на повнiсiньку сумку, хитнув головою. Ранок – час рознощикiв газет, його не гають на каву навiть з колишнiм слiдчим розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Тарасом Адамовичем Галушком. Чоловiк примружив око:

– Іншим разом?

– Якщо ваша ласка. Дякую за запрошення, – чемно проказав хлопчина, рвучко обернувся й мало не бiгцем попрямував до хвiртки. А далi – в центр, туди, де незабаром завируе життя мiста, що нинi прокидалося.

Кость приносив газету щоранку у визначений час – така була домовленiсть. За пунктуальнiсть Тарас Адамович платив з надлишком, нiколи не вимагаючи решти. І за кмiтливiсть, бо окрiм традицiйного «Киянина» той нерiдко прихоплював у друкарнi, де працював, iншi газети, якщо новини в них могли зацiкавити колишнього слiдчого. Пiдлiток рано осиротiв, i його забрала до себе тiтка, що жила неподалiк.

Тарас Адамович дбайливо вкрив рушником вiдро з нарiзаними яблуками й рушив до будинку, де в затишку акуратноi кухнi чекала на нього стара джезва – спадок вiд дiда.

У кухнi чисто, як у лабораторii. Для Тараса Адамовича це i е лабораторiя. Тут вiн дослiджуе та експериментуе. Змiшуе смаки й аромати. Сусiдськi хлопчаки – постiйнi учасники експериментiв i першi дегустатори – наче оси, злiтаються до будинку колишнього слiдчого куштувати варення.

Мiдну джезву, потьмянiлу вiд лiт i рук, що ii тримали, дiд Тараса Адамовича привiз як вiйськовий трофей разом зi спогадами про надсмачну каву, що ii пив десь далеко вiд рiдного мiста. Спогади про вiйну лишив на Закавказзi. Онук не розпитував, дiд вiдмовчувався. Пiд його суворе мовчання Тарас Галушко перемелював зерна на дрiбний порох, вiдмiряв три ложки у холодне мiдне черево джезви. Дiд мив ii у крижанiй водi, каву нерiдко варив, спершу розтопивши лiд. Онуковi наказував джезву на вiдкритий вогонь не ставити, тiльки в пiсок.

Вiн часто згадував дiда, що багато рокiв тому знайшов спокiй на Щекавицькому цвинтарi поруч з могилою сина – батька Тараса Адамовича, коли змiшував пiсок з сiллю й занурював джезву в iхнi теплi обiйми. Так кава нагрiвалась, але не закипала. Вiдтак наливав ii в маленьку фiлiжанку по вiнця. Крiсло-гойдалка з лози на просторiй верандi, газета й кава – традицiйний початок дня аж до морозiв.

У джезвi напою на три фiлiжанки. Першу Тарас Адамович зазвичай випивае, пробiгаючи очима заголовками. Другу – обдумуючи прочитане. Третю можна запропонувати гостю – хлопчинi, що приносить газети, сусiдовi, що привiтався через огорожу, значно рiдше – давнiм друзям, адже вони вже вiддавна не турбують Тараса Адамовича до десятоi ранку.

Найкраще – закiнчити всi справи в саду й дочекатись, коли сонце зупиниться над дзвiницею Флорiвського монастиря, повiтря стане густим i гарячим. Полуденна кава особлива. У такий час Тарас Адамович знiмае солом’яного бриля й лишае його на кiлочку бiля дверей. Повертаеться до джезви, виливае залишки вже холодноi кави у фiлiжанку, додае молока i вершкiв. Напiй охолоджуе й бадьорить водночас.

Холодну каву з вершками любить пити його французький шаховий партнер за листуванням Арно Лефевр, називаючи напiй le mazagran. Ковтаючи мазагран, Тарас Адамович читае листи вiд мосье Лефевра.

Нинi вони неабияк затримуються: чекати доводиться тижнями. Отож i читати iх слiд неквапом – на знак поваги до дiяльностi поштовоi служби в умовах вiйни. Останнього листа вiд шанувальника холодноi кави з вершками Тарас Адамович не вiдкривав вiдучора.

У ньому – хiд, який може вирiшити долю iхньоi партii, оповiдки про паризьку погоду i балет, жарти про знайомих i роздуми про вiйну. Мосье Лефевр називае себе колегою Тараса Адамовича, хоч вони обидва вже давно залишили службу в полiцii. Вiн пише акуратним, майже жiночим почерком, проте нерiдко дивуе Тараса Адамовича несподiваними атаками на шахiвницi. Французький норов.

Час за клопотами в саду минае непомiтно. Поставивши на невеличкий столик фiлiжанку з кавою, Тарас Адамович бере до рук нiж для конвертiв i звичним рухом акуратно розтинае папiр. Дiстае довгоочiкуваний лист, вiдкладае нiж i вiдкидаеться в крiслi. Холодна кава й затiнок на верандi вiдвойовують для нього прохолоду в полуденну пору ще по-лiтньому спекотного вересня. Крiзь сонну тишу на подвiр’я долинае несмiливий дзенькiт трамвая i незвичне в такий час рипiння хвiртки.

Рука Тараса Адамовича застигае в повiтрi. Мазагран у фiлiжанцi тремтить вiд несподiванки. Ворона на сусiдньому деревi з осудом позирае на незнайому постать, що завмерла, ледь ступивши на дорiжку. Полудень – не найкращий час для вiзитiв. Хто вирiшив зневажити усталений розпорядок, який давно запровадив для себе господар садиби?

Дiвчина. Струнка й тендiтна. Зупинилась бiля хвiртки, здригнувшись вiд голосного каркання, схвильовано перевела подих.

Тарас Адамович поставив фiлiжанку на стiл, зiтхнув. Ким би вона не була, послання мосье Лефевра доведеться вiдкласти. Вiн поклав конверт на стiл, затримавши на кiлька секунд кiнчики пальцiв на акуратному прямокутнику.

– Пане Галушко!

Ось i все. Вона не помилилась адресою, остання надiя на спокiй i продовження партii майнула геть, як стара ворона, що майже спiвчутливо каркнула йому на прощання.

– Тарасе Адамовичу, – знову почувся несмiливий голос.

Вiн повiльно пiдвiвся, зробив кiлька крокiв i зупинився на порозi веранди, хоч вона, певно, завважила його постать крiзь розчиненi навстiж вiкна. Незнайомка, розцiнивши це як запрошення, рушила вперед. Зупинилась за два кроки вiд сходинок, звела на господаря величезнi синi очi, вкотре повторила:

– Тарасе Адамовичу…

– Що ж, ви вгадали, – зiтхнув вiн.

Дiвчина здивовано заклiпала.

– Це справдi я, Тарас Адамович Галушко.








Зовсiм юна, але навряд чи гiмназистка. Нi, старша. Знае його iм’я, отже, хтось дав iй адресу. Навряд чи вона прийшла сюди вивiдати рецепт консервованих томатiв. Хвилюеться, однак розмову не починае. Вiн ще раз поглянув на несподiвану гостю, жестом запросив увiйти. Сумно ковзнув поглядом по конверту з листом вiд мосье Лефевра, пiдсунув до неi стiлець. Дiвчина сiла за столик i теж подивилася на конверт.

– Лист, – зафiксувала вона побачене словом.

– О, це вiд мого давнього знайомого, – вiн пiдхопив конверт i, перш нiж вона встигла щось сказати, додав: – Ви ж не вiдмовитесь вiд чаю? Можу запропонувати вам непоганий вибiр варення до нього.

Дiвчина ледь помiтно кивнула, господар ще раз уважно поглянув на ii обличчя i зник за дверима, що вели в будинок.

Чай на травах, варення з агрусу, кiлька листочкiв свiжоi м’яти – вона заспокоюе. А цiй зажуренiй незнайомцi в коронi з русявого волосся i вологим блиском синiх очей треба заспокоiтися. Тривога й бiль увiйшли в акуратний дворик Тараса Адамовича разом iз дiвчиною i по-хазяйськи розмiстилися на верандi, вiдвойовуючи собi простiр. Господар поставив на столик фаянсову чашку з теплим напоем, поруч – розетку з агрусовим варенням.

– Дякую, – глухо мовила дiвчина.

– Рецепт я знайшов у записах своеi бабусi, – повагом почав вiн.

Гостя звела на нього широко розкритi очi й вiдвела убiк руку з чашкою, яку вже встигла пiднести до губ.

– Я про варення, – спокiйно мовив Тарас Адамович. – Агрус вибагливий. Потрiбно обрати сорт, потiм дочекатися стиглостi.

– Перепрошую, – мовила дiвчина.

– О, все гаразд, – усмiхнувся чоловiк, i, не звертаючи уваги на те, що вона вже вiдкрила рота для наступноi реплiки, повiв далi: – Звiсно, я мiг би додати iнших ягiд, тодi агрус розкрив би свiй смак iнакше. Однак я – прихильник моносмакiв.

Дiвчина ковтнула чай, обережно поставила чашку на стiл i повiдомила:

– Вашу адресу дав менi Сильвестр Григорович Богач.

Подумки пообiцявши змусити Сильвестра Григоровича пошкодувати про вчинене – ото ще вигадав! – роздавати адреси шахових партнерiв усiляким дiвчиськам, Тарас Адамович зазначив:

– Сильвестр Григорович, до речi, навпаки – любить, коли у вареннi змiшуються рiзнi смаки. Однак варення – не борщ. Щоб воно вдалося, достатньо й одного виду ягiд. Що скажете?

– Мабуть, ви маете рацiю. Розумiете, я сьогоднi прийшла… Менi порадили… Сильвестр Григорович…

– Той ще порадник, скажу я вам.

– Моя сестра зникла, – раптом чiтко вимовила гостя. Вона не розплакалась i не влаштувала iстерики – цього найбiльше боявся колишнiй слiдчий. Сльози бентежать, створюють непотрiбний хаос. Вiн повiльно пiдсунув до неi наповнену смаколиком розетку i приречено зiтхнувши, порадив:

– Спробуйте розповiсти по черзi. Я вислухаю вас.

Ворона з сусiднього дерева скептично каркнула. Дiвчина вiдставила чашку й стиха промовила:

– Мене звуть Мирослава Томашевич. Ми iз сестрою вже пiвтора року живемо в Киевi, квартируемо в будинку по вул. Велика Пiдвальна, 34. Я навчаюсь на Вищих жiночих курсах.

Господар здивовано пiдняв догори брови.

– Юридичний факультет, – додала гостя. – Сестра – балерина в мiському театрi.

Вона на мить затнулась.

– І вона зникла?

– Так. Сильвестр Григорович сказав, що ви можете допомогти ii вiдшукати.

– Сильвестр Григорович – вигадник, – хитнув головою Тарас Адамович.

– Але ж… ви – слiдчий Галушко? Сильвестр Григорович сказав, що ви – найкращий.

– Якщо Сильвестр Григорович мав на увазi нашу з ним партiю в шахи, то тут я з ним не сперечатимусь.

Дiвчина мимоволi усмiхнулась, хоч усмiшка вийшла сумною.

– Вона виступала в невеликому пластичному етюдi в Інтимному театрi, я зайшла в гримерку пiсля виступу, однак ii там не було. Інша балерина сказала, що Вiра вийшла хвилину тому, я шукала ii, однак… – вона мiцно стисла пальцями фаянсову чашку. – Я не знайшла ii. Знала вже тодi – щось сталося. Шукала в театрi, розпитувала знайомих, потiм чекала ii вдома – Вiра не повернулась. Я…

– Як давно це було?

– Тиждень минув, – опустила очi.

Томашевич. Певно полька. Струнка, наче сама з балету. Але ж балерина… Балерина. Мосье Лефевр писав йому про росiйський балет в Парижi, вживаючи c’est magnifique[1 - С’est magnifique – це прекрасно (фр.).] мало не в кожному реченнi. Однак Тарас Адамович, говорячи про балерин, використав би iнше слово – frivole[2 - frivole – легковажний (фр.).]. Мадемуазель Томашевич зникла чи просто забула про час?

– Ви теж так думаете?

– Як?

– Як у полiцii. Що вона просто десь розважаеться?

Отже, вона вже ходила в полiцiю.

– Так, вже ходила. Майже вiдразу. Слiдчi сказали, що балерини… не зникають надовго.

– Вам запропонували почекати?

– Так. Але Вiра нiколи б не вчинила так зi мною. Вона не зникла б без попередження. Я знаю, щось сталося.

ЇЇ впевненiсть була цiлковитою. Чи це просто спроба виправдати сестру?

– Розумiете…

– Просто «Мiра».

– Розумiете, Мiро, я – не слiдчий. Вже давно.

– Сильвестр Григорович сказав, що колишнiх слiдчих не бувае, – впевнено проказала дiвчина.

Сильвестр Григорович уже набалакав на швидкий i болючий мат у три ходи в iхнiй партii. Вголос запитав:

– А Сильвестр Григорович…

– Чоловiк подруги нашоi матерi.

Отже, Марта. Дружина Сильвестра Григоровича могла змусити чоловiка до будь-якоi обiцянки. Як вiн одразу не здогадався! Марта нерiдко дiлилась iз ним рецептами консервованих томатiв, щебетала про цiни на цукор чи оповiдала мiськi плiтки, однак враження легкостi й поверховостi у розмовi з нею було оманливим. Марта керувала Сильвестром Григоровичем залiзною рукою. Але ж його шаховий партнер – з Фастова. Невже цiй тендiтнiй сестрi балерини не було до кого звернутися в Киевi?

Чай було випито. Дiвчина вiдставила чашку з одиноким листочком м’яти, що лишився на денцi. Інтимний театр – це щось на Хрещатику? Тарас Адамович не надто занурювався в богемне життя Киева. Зрiдка мiг провести вечiр в Оперi, однак останнiм часом надавав перевагу домашньому затишку, партii в шахи з далекими партнерами чи неквапнiй працi в саду. Тишу в садибi порушували хiба що дзвiнкi голоси сусiдських хлопчакiв, що злiталися на ласощi, – смакувати варення за новими рецептами.

Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналiзували його пошуки, вловлювали найменшi вiдтiнки смакiв, давали поради, пересипаючи iх власними або вигаданими iсторiями й смiхом, а потiм так само швидко розлiталися, лишаючи господаря з новими iдеями для експериментiв. З ними було легко й весело. Вони не вимагали вiд нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болiсним поглядом синiх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишнiх слiдчих не бувае». Бувають. Мосье Лефевр – теж колишнiй слiдчий. C’est magnifique вiн писав не тiльки про балет чи мазагран, але й про свое рiшення пiти з полiцii.

Тарас Адамович стомлено прикрив очi, згадуючи свiй останнiй день на службi. Його вiтали, з ним прощалися. Подарували навiть iменний годинник, хоч гравер i припустився помилки, вигравiювавши замiсть «Галушко» – «Галушка». Тарас Адамович не образився, але годинника не носив, приховавши його глибоко в шухлядi.

Так само зачинився вiд метушливого Киева у своiй садибi-фортецi зусiбiч оточенiй надiйними яблуневими мурами. Облаштовував глибокий, викопаний ще дiдом льох, обробляв город та сад. Консервував томати навiть тодi, коли у вереснi 1911-го пролунав пострiл в оперному театрi – минув тiльки рiк, як слiдчий Галушко залишив службу. Театри… Ох, цi театри.

– Ви не допоможете менi, – не запитала – констатувала дiвчина.

Що тут скажеш?

– Колишнi слiдчi бувають, Мiро. Одного з них ви бачите.

Вона повiльно похитала головою.

– Менi не допоможуть у полiцii.

– Я можу дати вам iмена слiдчих розшуковоi частини…

– Не треба, – гiрко кинула вона.

Краем ока вiн знову побачив ворону, що уважно спостерiгала за ними з дерева.

Дiвчина пiдвелася.

– Лист, – мовила вона i витягла iз сумочки паперовий прямокутник. Поклала на стiл. – Сильвестр Григорович просив вам передати.

– Дякую, – спокiйно мовив господар.

– Розумiете, – раптом сказала вона, – я зайшла в гримерку за кiлька хвилин пiсля того, як Вiра зiйшла зi сцени, однак там ii не було… – здавалося, що вона от-от заплаче, але дiвчина знову стрималась.

Надто багато запитань. Треба було б спершу вивчити примiщення театру, розпитати можливих свiдкiв, поговорити з балеринами. Усi вони frivole, але мають знати, з ким могла зустрiчатися Вiра Томашевич. У мiстi багато iноземцiв, бiженцiв, тих, що втекли вiд вiйни й приiхали розважитись у гостинний осiннiй Киiв. Мiсто, що пахне яблуками й дзеленчить трамваями навiть уночi: тодi вони возять поранених та вантажi для армii.

Тепер на столi два листи – незакiнченi партii. На подвiр’i – кошики з яблуками, над якими кружляе армiя ос. У повiтрi – павутиння й теплi сонячнi променi. У таку киiвську осiнь хочеться слухати романси зi старого грамофона на верандi й нарiзати фрукти тонкими скибками. Привести до ладу колекцiю листiвок – вiн зовсiм ii занехаяв у гарячий час збору врожаю.

Тарас Адамович узяв конверт зi столу i сказав:

– Почекайте.

Повернувся в будинок, щось швидко написав на аркушi паперу й винiс на веранду. Гостя сидiла так само, як вiн лишив ii: пряма спина, трохи нахилена вперед голова, напружене обличчя.

– Тримайте, – простягнув iй аркуш.

– Що це? – запитала вона тихо.

– Прiзвища слiдчих. Не колишнiх. Вони зараз працюють у розшуковiй частинi, це хорошi слiдчi.

Вона мовчки взяла папiрець, пiдвелася. Ковзнула поглядом по його обличчю, кивнула.

– Дякую, – сказала рiзко, нiби кинула образу. Розвернулась i завмерла на краечку веранди.

– Це хорошi слiдчi, – впевнено мовив вiн.

– Але не найкращi, – вiдповiла вона й рушила стежкою до виходу. Знов дзеленькнув трамвай, йому у вiдповiдь каркнула ворона, а потiм рипнула хвiртка. Сестра зниклоi балерини розтанула за парканом у теплому повiтрi пiсляполудневоi пори.

Тарас Адамович опустився в крiсло, акуратно розiтнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – вiдкривати наступний лист, доки не прочитано попереднiй, але вiн чекав на пояснення вiд давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свiй необережний вчинок.

Розгорнув лист i остовпiв. У ту ж мить вiдчув жар у руцi, подивився на неi й зiгнав осу, що вкусила його. Знову подивився на аркуш. П’ять речень. Усього п’ять речень вiд того, хто зазвичай не мiг утриматися вiд багатослiвних послань! Привiтання. Прощання. А мiж ними – жодних виправдань чи вибачень.

Дорогий Тарасе Адамовичу, з болем у серцi вiдкладаю нашу партiю до кращих часiв. Розумiю, що зараз Ви не матимете часу вiдповiдати менi, адже займатиметесь складним розслiдуванням. Сподiваюсь, Ваш гострий розум допоможе розгадати таемницю, яка тривожить нашi серця, i зникла дiвчина повернеться додому, до сестри, яка любить ii та хвилюеться за неi.

Скреготнув зубами, вiдклав листа. Настрою братися за iнший – вiд войовничого француза не було. У такому станi наробить помилок, вiдправить суперниковi необережний хiд, який спричинить радiснi вигуки мосье Лефевра. C’est magnifique! – писатиме вiн у наступному листi, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.

Тож, прихопивши на кухнi нiж, вiн повернувся до кошикiв з яблуками.

Etes-vous un lache?[3 - Еtes-vous un lache – ви боягуз? (фр.).] – нiби почув запитання вiд мосье Лефевра. Вiдiгнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.

Театри. Слiд було б iх заборонити. Надто багато клопоту. Постiйна метушня.

І розрiзав солодкий твердуватий плiд iдеально вигостреним лезом.




II. Продавець мертвих пацюкiв





Востанне вiн пiдiймався цими сходами майже п’ять рокiв тому. Здаеться, вони не стерлися й не постарiли нi на хвилину. А сам вiн стерся? Об чужi думки, прохання, пустi балачки? Повiльно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозумiти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?

Всерединi метушня, темно й пахне цвiллю. Вiн не любив цього напiвтемного архiтектурного монстра на Володимирськiй, високi стелi якого не рятували вiд вологостi. Йому завжди хотiлося повiдчиняти всi вiкна й дверi, аби свiжий вiтер винiс геть усю затхлiсть iз будiвлi, де розмiщувалася розшукова частина Киiвськоi мiськоi полiцii.

Вiн не попереджав про свiй вiзит, однак той, до кого йшов, раптово вирiс у дверях одного з кабiнетiв. Широко усмiхаючись гостю, промовив так, що слова вiдбилися вiд високоi стелi:

– Радий вiтати вас удома, Тарасе Адамовичу.

І вiдступив, пропускаючи колишнього слiдчого до кабiнету. Начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго був рокiв на десять молодший за свого гостя, який нещодавно перетнув позначку з написом «шiстдесят», однак виглядав його ровесником.

– Спочатку не повiрив своiм очам, Тарасе Адамовичу.

– Вашому зору, Олександре Семеновичу, не вiрити – грiх.

Господар кабiнету усмiхнувся.

– На слух теж не скаржуся, а менi ще iз сусiдньоi вулицi доповiли, що ви прямуете в нашому напрямку.

Вмовк, уважно подивився на гостя. З Репойто-Дуб’яго треба говорити одразу про справу, вiн нетерплячий. У шахах ця риса нерiдко надто дорого йому обходилась, але зараз вони грали не в шахи.

Не починати розмову першим, витримати павзу. Всього кiльканадцять секунд i господар кабiнету втомиться чекати – щось скаже. Навряд чи вiдверто запитае про мету вiзиту, однак, пiдкаже напрям, у якому можна вести бесiду.

Врештi невiдомо, чи приходила дiвчина до слiдчих. Може, вона викинула папiрець з прiзвищами, або балерина вже знайшлася. Тодi вiн повернувся б до саду й городу. Пив би каву в полуденну пору, перечитуючи вранiшню газету чи листи, сортував би листiвки чи нарiзав цибулю для нового експерименту – цибулевого конфiтюру. Надто багато справ, а балерина могла вже пурхати по сценi, повернувшись, як кажуть колеги зi Скотленд-Ярду, – з вiкенду – в супроводi чергового поцiновувача ii таланту.

Тарас Адамович знав, що за потреби мiстяни частiше звертаються до звичайноi мiськоi полiцii, оминаючи розшукову службу. Зв’язок слiдчих iз сутiнковим життям мiста, залучення до роботи агентiв та iнформаторiв з непевною репутацiею, спiвпраця з представниками кримiнального Киева – на все це добропоряднi кияни реагували несхвально, з острахом i осудом позираючи на вiкна третього поверху будiвлi на Володимирськiй, 15. Знав i про те, що тiльки розпач чи страх примушував нещасних долати три поверхи сходинок i сумбурно оповiдати про свое горе працiвникам розшуковоi частини.

У кабiнетi гiсть iз цiкавiстю роззирнувся: охайно, численнi стоси паперiв акуратно розкладенi по теках. Репойто-Дуб’яго – педант. Колись вiн був керiвником антропометричного кабiнету, що розмiщуеться поруч, за стiною. Головним слiдчим вiн став майже випадково, пiсля гучноi вiдставки попередника. Тарасу Адамовичу тодi дивом вдалося лишитися у звичному амплуа помiчника головного слiдчого. Високi чини вимагали його пiдвищення, здоровий глузд наказував пановi Галушку просити про вiдпочинок у вiдставцi. Довелося погодитися на компромiсне рiшення.

Що ж привело його на мiсце колишньоi служби, в епiцентр давнього життя, з його тривогами i радощами? Невже бажання впевнитися, що слiдчi серйозно вiзьмуться за справу Томашевич? Чого вiн взагалi переймаеться цiею iсторiею? Не тому ж, що давнiй друг вiдмовився догравати шахову партiю?

Головний слiдчий не витримав короткого мовчання.

– То як справи? З вигляду життя рака-самiтника пiшло тобi на користь.

– Так i е.

– Заздрю. По-доброму заздрю. У нас тут… – вiн картинно розвiв руками.

– Усе спокiйно, як на мене.

Спiврозмовник наморщив лоба.

– Це оманливе враження, – категорично заперечив вiн. – За кiлька тижнiв тут буде казна-що. Його величнiсть iмператор iде до нас у супроводi цесаревича!

Тарас Адамович спiвчутливо гмикнув, а для кращого ефекту звiв своi густi брови високо вгору.

– Отож! – пiдняв палець начальник розшуковоi частини i майже ображено дорiкнув колишньому колезi. – А ви, Тарасе Адамовичу, кажете «спокiйно».

Пiдготувати мiсто до вiзиту членiв iмператорськоi родини – справа надскладна. І лягае вона зазвичай на плечi полiцii. Пiд час минулого вiзиту iмператора було вжито заходи безпеки, якi можна вважати безпрецедентними. Окрiм мiсцевоi полiцii, гарантувати безпеку царськiй родинi i ii почту мали ще близько 450 служивих з iнших мiст. Кожен маршрут, яким рухався iмператор з супроводом, охороняли вiд 250 до 300 жандармiв пiд керiвництвом офiцерiв. Всi особи, що викликали хоч найменшу пiдозру, перебували пiд пильним наглядом. Однак усе це не завадило колишньому випускниковi Першоi гiмназii двiчi вистрiлити впритул в обрану жертву. Тарас Адамович не сумнiвався в тому, що цього разу заходи безпеки будуть узагалi драконiвськими.

А мiсто… Киiв мiцно закрiпився на почесному першому мiсцi в iмперii за кiлькiстю скоених злочинiв, з великим вiдривом обiгнавши найближчих суперникiв – Ростов-на-Дону та Нижнiй Новгород. Вiддiл розшуку захлинався вiд кiлькостi справ, якi треба було розслiдувати негайно ще в тi часи, коли Тарас Адамович був на службi як помiчник легендарного головного слiдчого Георгiя Михайловича Рудого. Саме за часiв Рудого була створена «Інструкцiя для чинiв киiвськоi полiцii розшуку». У 1903 роцi, пiсля поiздки до Дрездена, Рудий органiзував у Киевi дактилоскопiчне бюро i розробив проект валiзи слiдчого. Нинiшнiй керiвник розшуковоi частини мiста Репойто-Дуб’яго на пам’ятi Тараса Адамовича був четвертим, який обiйняв цю нелегку посаду.

– Так, iмператор… – майже сумно промовив слiдчий. – А тиждень тому нам доповiли, що в мiстi Досковський!

Спогад майнув раптово i згас. Знайоме прiзвище…

– Аферист! – озвучив раптову згадку Тарас Адамович.

– Не сумнiвався, що ти його згадаеш, – усмiхнувся Репойто-Дуб’яго. – Вислизае крiзь пальцi, його бачили вiдразу в кiлькох мiсцях, однак арештувати…

– Не вийшло. Спiвчуваю.

Арештувати Досковського не вдавалося й ранiше, принаймнi в Киевi – надто швидко вiн виiхав з мiста, надто майстерно пiдробляв будь-якi документи. Елегантний, самовпевнений, азартний – вiн легко збивав з пантелику малоосвiчених агентiв розшуку, бiльшiсть з яких у кращому разi могла похвалитися двома-трьома класами сiльськоi школи.

Тарас Адамович зiтхнув. Навряд чи справи полiцii покращились пiсля скандальноi вiдставки колишнього начальника слiдчоi частини Спиридона Асланова. Принаймнi бiля входу Тарас Адамович не побачив черг з охочих зайняти цi заплiснявiлi кабiнети, хай i з високими стелями.

Спиридон Асланов уславився такою тiсною спiвпрацею з кримiнальною агентурою, що врештi повнiстю iнтегрував службу розшуку у свiт кримiнального Киева. Слiдчi отримували дивiденди вiд злочинцiв i не надто намагалися розплутувати справи, хiба що вони стосувалися найзаможнiших та найвпливовiших мiстян. Слiдчий Галушко прагнув пiти у вiдставку ще тодi, стомившись вiд брехнi й бруду. Його випередили кияни, яким урвався терпець, i вони iнiцiювали вiдставку Асланова. Тарас Адамович мало не пропустив увесь скандал, бо якраз займався розшуком Мiхала Досковського.

Шахрай оминав Киiв у своiй дiяльностi – йому достатньо було буремноi яскравоi Одеси. У груднi 1910-го вiн спрямовував сюди з Подiльськоi губернii залiзничнi вагони, вщерть забитi дохлими пацюками.

Полiцiя виявила вагони з дивним вантажем майже бiля моря, а за кiлька днiв потому з’ясувалося, що дохлих пацюкiв хтось активно скуповуе в Жмеринцi, Проскуровi й Деражнi. З Проскурова вагони доправляли в Одесу, бо там палала епiдемiя чуми, а мiська адмiнiстрацiя платила по 10 копiйок за кожного знешкодженого гризуна – так боролися з основними переносниками хвороби. Досковському вдалося пiдробити документи, за якими на станцii Проскурiв через вiйськового начальника вiн отримав дозвiл на перевезення вантажу без митного та полiцейського огляду. Тiльки за першу партiю пацюкiв шахрай отримав 400 карбованцiв чистого прибутку.

А далi – бiганина. Аферист, наче привид, сновигав Киевом, поки не зник остаточно на цiлих три мiсяцi. Арештували його аж у Мiнську випадково. Вiн пiдробив документи iнспектора вiйськового мiнiстерства й отримав квиток до станцii Кобур-Сай у Середнiй Азii та велику суму дорожнiх грошей. Виявити афериста вдалось тiльки тому, що справжнiй iнспектор на той час теж перебував у Мiнську.

– Тож Досковський знову в Киевi?

– Не тiльки вiн. Купа iнших справ – пiдпали, пограбування, два вбивства. Знахабнiли хипезники. Мало не щодня до нас приходять iз заявами на марвiхерiв у театрi, але ж хiба встежиш за партером!

– До речi, про театр, – усмiхнувся Галушко, розумiючи, що його спiвбесiдник згадав про нього не просто так.

Титулярний радник подивився просто в очi Тарасу Адамовичу.

– Балерини…

– Не зникають надовго. Я знаю.

Отже, Мiра Томашевич не дочекалась на повернення сестри i звернулась до розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii. Назвала вказанi ним iмена. І додала ще одне – його власне.

– То, може, слiд просто почекати?

– А якщо це просто втрата часу? Досковський…

– …Не з’являеться в Киевi просто так. Я знаю.

Запала тиша.

– Тарасе Адамовичу, ти все й сам розумiеш…

Вiн розумiв.

У далекому 1910-му, коли Тарас Адамович йшов у вiдставку, у штатi розшуковоi частини нараховувалось 37 працiвникiв, з них тiльки двое, включно iз самим Галушком, мали вищу освiту, менше половини – початкову чи домашню, а бiльша частина були малограмотними вихiдцями iз селянських родин. Делегувати справу Досковського просто не було кому – аферист iз легкiстю обдурював нижчi полiцiйнi чини. Сам Галушко був завантажений купою iнших справ, а за мiсяць мав розпрощатися з мiсцем служби. Можливо, це й було основною причиною того, що продавця пацюкiв не арештували тодi в Киевi. Чи це просто виправдання? Хтозна.

Певно, зараз ситуацiя схожа. Перед вiзитом iмператора, коли потрiбно прибрати з вулиць увесь непотрiб, навести лад з повiями й жебраками, очистити залiзницю вiд пiдозрiлих суб’ектiв, не допустити гучних скандалiв через крадiжки в театральних ложах та ресторанах, немае часу ганятися за одним аферистом. Якщо додати до цього натовпи бiженцiв i переповненi шпиталi, – складно уявити, що хтось шукатиме балерину. Якщо навiть Мiру вислухали, ii свiдчення передали до рук новачка.

– Я можу поговорити з тим, хто веде справу?

– Звичайно. Йому знадобляться кiлька професiйних порад. А може, й бiльше, нiж кiлька, – додав головний слiдчий, нiби вибачаючись.

Почерк у того, хто за словами головного слiдчого, потребував його порад, був акуратним. Високий, але занадто худорлявий хлопчина, колишнiй писар, тремтячими руками простягнув йому теку з документами, вiдрекомендувавшись Менчицем Яковом Володимировичем, працiвником антропометричного кабiнету. Тарас Адамович зручнiше вмостився в крiслi, трохи вiдкинувшись на спинку, звичним жестом вказав на стiл, двiчi стукнувши по гладкiй поверхнi середнiм пальцем.

– Перепрошую? – не зрозумiв довготелесий.

Вiдставний слiдчий Галушко подумки усмiхнувся. Забув, що вiн бiльше тут не працюе i навряд чи хтось ще пам’ятае його звичку пити каву за читанням матерiалiв справи. Колишнiй помiчник за хвилину поставив би маленьку надщерблену фiлiжанку на вказане ним мiсце. Але нинiшнiй господар кабiнету тiльки безпомiчно клiпав свiтлими вологими очима. Скiльки йому? На вигляд двадцять шiсть-двадцять сiм, не бiльше.

– Кави, якщо можна, – промовив Тарас Адамович.

– Кави? Так…. я зараз, – затинаючись промовив парубок i кинувся з кабiнету.

За десять хвилин вiн поставив на стiл величезну чашку, наповнену якоюсь темною каламуттю. Одразу оцiнивши ii аромат, Тарас Адамович подумав, що балерину цей хлопчина знайшов би тiльки тодi, якщо вона сама прийшла б у полiцiю. Однак нiчим не виказав невдоволення, натомiсть, вiдсьорбнувши з чашки, подякував кивком. Звiв очi на молодого слiдчого, промовив:

– Фiлiжанка мае бути втричi меншою, у вiддiлку найлегше готувати каву по-вiденськи – просто заливати змеленi зерна гарячою водою, але не окропом. Молоти треба безпосередньо перед приготуванням. І нiякого цукру.

Хлопчина вiдкрив рот i хотiв було прокоментувати почуте, але спромiгся тiльки вичавити з себе:

– Так, пане.

Тарас Адамович вiдставив чашку й занурився в папери. Пробiгав очима рядки, вчитувався у суперечливi моменти, порiвнював написане на рiзних аркушах. Потiм пiдвiв голову i запитав у молодого полiцiянта:

– Свiдчення сестри балерини записували особисто ви?

– Т… – так, пане.

– Вашi враження?

Хлопець замислився.

– Сумна, вона була дуже сумна.

– Чому, на вашу думку?

– Бо, – вiн зам’явся, – вона назвала прiзвища… Це нашi кращi слiдчi, але…

Галушко з розумiнням кивнув:

– Але свiдчення в неi брали ви.

Хлопець почервонiв.

– Бiльше вас нiчого не здивувало?

– Перед виступом… вона сказала, що не могла знайти сестру перед ii виступом, iнша балерина бачила, як Вiра Томашевич говорила з якимось бородатим чоловiком. Мирослава… Томашевич сказала, що не знае, хто це мiг би бути.

– Так, це непокоiть. Але ж у балерин купа залицяльникiв.

Хлопчина почервонiв ще бiльше. Тарас Адамович вiв далi:

– Однак потiм Вiра Томашевич вийшла на сцену й танцювала, – вiн потер виголене пiдборiддя, вiдклавши теку, пiдвiвся.

– Дякую вам за каву, пане Менчиць.

Хлопчина злякано звiв на нього очi.

– Я… прошу, пане.

– Я подумаю над цiею справою. А вам раджу…

Що вiн мiг порадити юнаку, на якого звалили не найпростiше розслiдування?

– Навчiться готувати каву, пане Менчиць. Нерiдко саме павза на каву давала менi змогу очистити думки й прийняти правильне рiшення.

Широка усмiшка була йому вiдповiддю.

– Дякую, пане Галушко.

– До зустрiчi, пане Менчиць.

Хлопчина супроводжував його до дверей. Титулярний радник Репойто-Дуб’яго попрощався ранiше – поiхав на зустрiч iз губернатором. Тарас Адамович повiльно рушив на рiдну Олегiвську, тягнучи слiдом за собою тривожнi думки.

Надто багато збiгiв. Недобрими були його передчуття. Мiхал Досковський з’являвся у Киевi зрiдка. Тодi вони так i не змогли встановити причину його появи, хоч одна гiпотеза в Тараса Адамовича була. Самi пiдозри – доказiв недостатньо.

Балерина… Минув тiльки тиждень, не так багато часу. Однак титулярний радник Репойто-Дуб’яго колись давно, коли ще був керiвником антропометричного кабiнету, на загальнiй нарадi слiдчого вiддiлу пiдтримав припущення Тараса Адамовича про сферу дiяльностi Мiхала Досковського в Киевi. Аферист з’являвся в мiстi, коли активно починали працювати продавцi людей. Їх називали «збирачами гiацинтiв», хоч слiдчi так i не з’ясували, чи банда «збирачiв» справдi iснувала, чи це була просто киiвська напiвлегенда, яку переповiдали повii. А тепер Досковський знову в Киевi.

Тарас Адамович зупинився бiля розлогого ясеня, крону якого вже почала розцяцьковувати осiнь першими яскравими плямами. Подумалось: з цибулевим конфiтюром вже, мабуть, не складеться, доведеться вiдкласти. І чомусь подивився в сине пронизливо-осiнне небо, що схилилось над Киевом.




III. Інтимний театр





Втрапити до будинку, що його звели три роки тому на розi Тимофiiвськоi та Маловолодимирськоi, було нескладно. До нього не такий вже й довгий шлях, можна й прогулятись. Однак, уже знiмаючи звичний для роботи в саду бриль, який ховав вiд сонця добре помiтну лисину, Тарас Адамович вирiшив, що пiша прогулянка забере надто багато часу. Та й зi зборами вiн уже забарився, тож, пригладивши довгi вуса, поспiшив у будинок.

На годиннику була дев’ята ранку, коли колишнiй слiдчий, вбраний у легкий костюм свiтлого кольору i хвацький, трохи прим’ятий капелюх, зачинив хвiртку, що в руках господаря рипнула майже лагiдно, i попрямував до трамвайноi зупинки.

Тринадцятий трамвай, привiтно дзенькнувши, зупинився, i Тарас Адамович швидко пiднявся у вагон. Вiн сiв на вiльне мiсце, поставивши бiля нiг стару потерту валiзку, з якою був нерозлучний усю свою непросту службу. Зранку вагався, чи варто дiставати ii з шафи, однак врештi вийняв, витер невидимий пил i, не вiдкриваючи, прихопив iз собою.

Трамвай тягнув довге сталеве тiло вздовж знайомих вулиць, скверiв, площ, раз у раз сповiщаючи неуважним пiшоходам про свое наближення веселим дзенькотом. Тарас Адамович мiркував. Розглядав пасажирiв, знов занурювався в думки i спогади.

Навпроти – поважна панi в капелюшку. Поруч з нею – маленька дiвчинка, схожа на кошеня. Темно-коричнева формена суконька, двi тугi коси, кирпатий нiс. Певно, та поважна панi – ii бабуся. Суворiсть виказують у нiй iдеально рiвна спина й пенсне. Пiд холодним бабусиним поглядом, яким вона дивиться на онуку, дiвчинка вiдразу випрямляеться i завмирае в незручнiй позi. Тарас Адамович спiвчутливо усмiхаеться й вiдвертаеться до вiкна. Кiлька хвилин споглядае дерева, що висадженi вздовж дороги, i знову переводить погляд у салон вагона.

Дiвчинки й бабусi вже немае, на iхньому мiсцi – чоловiк у сiрому плащi з палицею. Капелюх – на колiнах, виголене обличчя, повнi губи. Здаеться, дрiмае, отже, зайняв це мiсце надовго. Тарас Адамович переводить погляд праворуч. Там бiля вiкна завмерла черниця. Темне вбрання внизу посiрiло вiд пилу, певно, довго йшла пiшки. В руках – торбинка.

Трамвай зупинився, сходинками легко пiднявся чоловiк. Колишнiй слiдчий стрепенувся. Чимсь знайомим повiяло вiд легкоi пружноi ходи й вивiрених рухiв незнайомця в темному костюмi. Нi, примарилось. Глянув уважнiше на обличчя – вiдiгнав нав’язливi думки. Зовнiшнiстю чоловiк зовсiм не нагадував Мiхала Досковського, як здалося Тарасовi Адамовичу на мить, коли стежив за його рухами. Невже тепер навiть одна згадка про нього не даватиме спокою? Дарма вiн ходив до розшуковоi частини. Дарма.

На Дмитрiвськiй вiн остаточно виринув з потоку думок, звичним рухом пiдхопив валiзку i вийшов з трамвая. До будинку зi скульптурою Мiнерви лишалось кiлька кварталiв.

– А поруч – яр, де випробовують моделi лiтакiв, – розповiдав йому i всiй ватазi друзiв малий Івась, один з поцiновувачiв варення Тараса Адамовича. Отже, iнтереси Івася солодощами не обмежувались.

– Ти звiдки знаеш? – насмiшкувато перепитав товариш, – там уже кiлька рокiв, як не випробовують.

– Брат казав… – ледь чутно прошепотiв малий.

– Там юнкерська школа й пораненi, – завважив iнший хлопчак. Вони цiлою зграею осiли на подвiр’i Тараса Адамовича: допомагали чистити цибулю. Витираючи сльози однiею рукою, смаглявий Павло авторитетно заявив:

– Нi, юнкерську школу перевели. Знов повернулись курсистки.

Киiвськi жiночi курси й справдi повернулися з евакуацii в будiвлю, яку звели спецiально для них. Скульптура Мiнерви не надто пасувала юнкерськiй школi. Шпиталю теж, розмiрковував Тарас Адамович, бiльше прийшлися б Панакея чи Ясо. Але в часи вiйни – не обирають.

Сферичний купол, плавнi округлi лiнii будiвлi, темнi спiдницi й бiлi блузи курсисток у капелюшках. Осiнь тепла, на перервах дiвчата – на вулицi, не ховаються в авдиторiях. Поблизу сквер з фонтаном. Вiн прийшов сюди невипадково.

Мiра Томашевич сказала худорлявому слiдчому, якому бракувало вмiння варити каву, що чекатиме на нього щоранку в скверi бiля фонтана – в перервi мiж першою та другою лекцiями. Тож якщо в пана Менчиця виникнуть додатковi запитання, йому нескладно буде ii знайти.

– Що ж, чудово, – сказав Галушко молодому слiдчому, – я зустрiнусь з Мирославою Томашевич завтра зранку.

Тiнь смутку лягла на обличчя пана Менчиця пiсля цих слiв. Певно, вiн уже мав додатковi запитання до сестри балерини.

Вона помiтила його першою. Виринула з-за струменя води, вiдстукала пiдборами три кроки, зупинилась в очiкуваннi. Чи то, вийшовши з будiвлi курсiв, одразу завважила його згорблену постать iз валiзкою в руках, чи раптово натрапила оком на знайоме обличчя, яке незвично було бачити в цьому скверi.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу.

– Доброго ранку, панно Томашевич, – i вiдразу зазначив, аби не витрачати час на зайвi розпитування: – Я говорив з паном Менчицем.

Мирослава мовчала. Чекала. Сказати iй зараз те, що збирався, означало б узяти на себе велику вiдповiдальнiсть i купу клопоту на додачу. Тодi можна забути про спокiйне розмiрене консервування, можливо, вiн навiть пропустить перiод дозрiвання останнiх томатiв, якi зазвичай найсолодшi. З цибулевим конфiтюром уже виникли проблеми, про якi зараз не хотiлось думати. А ще вiн так i не прочитав листа вiд мосье Лефевра, а от-от мае прийти ще один – вiд гера Дитмара Бое з ельзаського Кольмара.








Гер Бое почав розiгрувати дебют двох коней, Тарас Адамович мав намiр перетворити його на дебют чотирьох коней. Це мала бути цiкава партiя. Аби-то балерина зникла, примiром, у сiчнi чи лютому, коли сад та город давали йому перепочинок!

– Я вiзьмуся за вашу справу, – нарештi Тарас Адамович вголос вимовив те, над чим розмiрковував весь час пiсля першоi зустрiчi з Томашевич. І одразу подумав, що жоден з керiвникiв розшуковоi частини не схвалив би його рiшення почати приватне розслiдування.

– У Росiйськiй iмперii, на вiдмiну вiд наших захiдних сусiдiв, це неприйнятно, – сказав би педантичний Репойто-Дуб’яго.

– Хiба що вам добре за це платитимуть, мiй друже, – сказав би Спиридон Асланов, якого вiдправили у вiдставку через хабарництво.

– За наказом iмператора закрили навiть довiдковi бюро, бо iхня дiяльнiсть нагадувала розшукову. Державний розшук не мае бажання конкурувати з приватним. Це може бути небезпечно й непросто, – завважив би Красовський, який дуже обережно спiвпрацював iз кримiнальним свiтом Киева.

– Може, вам просто повернутися на службу? – запитав би Рудий, який у вiддiлi днював i ночував.

– Я вiзьмуся за вашу справу, – повторив Тарас Адамович, – однак тiльки як приватна особа. Спробую з’ясувати, що сталося. Не можу нiчого обiцяти…

– Я розумiю. Дякую, – вiдповiла вона швидко. І знову повторила:

– Дякую.

Мало не пропалила його синiм вологим поглядом, ледь торкнула рукою поля солом’яного капелюшка, що ховав вiд сонця корону з русявого волосся. Курсистки щебетливими зграйками потяглися до центрального входу в примiщення курсiв.

– Вам час на лекцiю? – запитав Галушко.

– Байдуже. Я поясню причину вiдсутностi професоровi. Я… Вам потрiбнi моi свiдчення?

– Так. Саме тому я тут.

Усмiхнулася. Жестом запропонувала присiсти на лавку.

– З чого менi почати? – запитала, коли вони розмiстились пiд розлогим ясенем. Тарас Адамович примостив валiзку бiля ноги, поклав капелюх на лавку. Мiра вiдклала вбiк невеликий ридикюль.

– Почнiть iз розповiдi про себе i сестру. І згадайте все про той вечiр.

Мiра кивнула.

– Вiра молодша за мене на два роки, iй дев’ятнадцять. Ми переiхали з Варшави, коли почалась вiйна. У Киевi… тут я мала можливiсть вступити на курси, а Вiра – займатися балетом. Наша тiтка у Варшавi, вiдмовилась iхати з нами. Батько загинув на початку вiйни, мама – померла шiсть рокiв тому. Залишили нам невеликi заощадження, це дало змогу винайняти кiмнатку й заплатити за перший рiк навчання на курсах. Вiра займалась балетом у школi на Прорiзнiй – iй дозволили вiдвiдувати заняття безкоштовно. Аби заплатити за мое навчання наступного року, я влаштувалася гувернанткою, а Вiра почала виступати в мiському театрi. Здавалось, все налагодилося, за рiк ми навiть винайняли всю квартиру. Виступiв у Вiри було багато, ii постiйно кудись запрошували. Того вечора вона повинна була виступати в Інтимному театрi.

Мiра раптом замовкла, нiби iй не вистачило повiтря. Вiдвела погляд, опанувала себе й повела далi:

– Бiльшу частину часу Вiра проводила в оперному, однак невеличкi етюди та пластичнi композицii могла танцювати й у iнших мiсцях. Менi вони навiть бiльше подобались, в них була якась дивна легкiсть, майже невагомiсть, – дiвчина замислилась. Тарас Адамович не квапив. За мить вона додала:

– Вiра казала, що iй вони теж бiльше подобаються – можна експериментувати з рухами й костюмами. Я часто бачила виступи Вiри. У театрi вона була однiею з найкращих, дружина балетмейстера, панi Нiжинська, теж балерина, казала, що Вiра буде примою.

– Розкажiть про театр, як ви сказали… Інтимний?

– Так. Часто думають, що там показують щось… – ii обличчя взялося легким рум’янцем, однак Мiра опанувала себе й спокiйно проказала, – щось непристойне. Публiка очiкуе фарсу. Вiра говорила, що засновники театру обрали таку назву, бо розраховували на особливу, iнтимну атмосферу мiж глядачем та актором.

Тарас Адамович примружив око, згадавши, як його колишнi колеги розповiдали про цей театр. Просто тодi вiн не звернув уваги на iхнi слова. Полiцii квитки до театру надавали безкоштовно. Вищi полiцiйнi чини мали сидiти не далi п’ятого ряду. Робилось це, в першу чергу, заради безпеки глядачiв – принаймнi кiлькiсть крадiжок скорочувалась. Один iз помiчникiв Тараса Адамовича радiв, що побувае в Інтимному театрi, а наступного дня пiсля спектаклю голосно обурювався. Зарiкся туди ходити, зрiдка з’являвся тiльки в оперному.

– Що ж ти там побачив? – запитували слiдчi пiд загальний регiт.

– Сходи й дiзнаешся! – огризався той.

Вiдтодi, хто б не пiшов з iхнього вiддiлу на спектакль Інтимного, нiколи не розповiдав, що там побачив, навiть якщо це був звичайний водевiль чи вечiр романсiв. Регiт супроводжував традицiйну реплiку:

– Сходи й дiзнаешся!

Але це було давно, рокiв iз десять тому. Невже назву театру нiхто не змiнив?

– Що було далi? – запитав Тарас Адамович.

– Я майже завжди бажаю сестрi вдалого виступу перед виходом на сцену. Тiльки цього разу… я зайшла в гримерку, а Вiри там не було. Інша балерина сказала, що Вiру покликав знайомий. Я не здивувалась, сiла чекати, однак Вiра не поверталась. Дiвчина запропонувала менi спуститися в партер, бо я не встигну зайняти мiсце. Сказала, що до свого виступу Вiра точно повернеться. Вiра й справдi встигла, я бачила, як вона танцювала. Однак, коли етюд завершився й глядачi виходили з зали, я затрималась бiля дверей. Коли пiднялась у гримерку, там була тiльки та сама дiвчина. Вона сказала, що за Вiрою зайшов той самий знайомий, вона усмiхнулась йому i вони вийшли.

– Вона описала вам знайомого?

– Cказала тiльки, що то був високий бородатий пан у дорогому костюмi й капелюсi.

Тарас Адамович уважно подивився на Томашевич:

– Ви бачили когось схожого серед знайомих сестри?

– Риси не унiкальнi, – знизала плечима Мiра. – У дорогих костюмах ходять майже всi Вiринi знайомi, через одного мають бороди. Гадаю, капелюхи в них теж знайдуться, – сумно вiдповiла вона. – Тодi я не подумала розпитати докладнiше. Я думала… думала, вона повернеться за хвилину.

– Однак вона не повернулась. Що ви робили потiм?

Дiвчина торкнула комiрця, нiби хотiла поправити його. Знов опустила руку на лавку, зморщила лоба:

– Я чекала. Балерина зiбрала своi речi й пiшла. Я вийшла з нею, зрозумiла, що треба запитати ще в когось, хто мiг бачити Вiру. Вона порадила менi поговорити з художниками, що працювали над гримом i костюмами.

Тарас Адамович слухав i швидко щось занотовував. Мiра здивовано подивилася на його руки. Вiн пояснив:

– Записую деякi деталi.

– Так, звичайно, – вона стомлено кивнула. – Просто я не помiтила, коли ви дiстали записник.

– А ви часом не помiтили, куди саме Вiра пiшла зi сцени? – запитав вiн, не звертаючи уваги на ii реплiку. – В який бiк?

– Лiворуч. Тобто лiворуч, якщо дивитись iз боку актора на сценi. З того боку сходи вiдразу ведуть до гримерки.

– Скiльки часу потрiбно для того, аби потрапити в гримерку зi сцени?

– Менш як хвилину.

– А скiльки часу витратили ви, аби дiстатися туди з партеру?

– Хвилин десять. Довелось пропускати людей. Але я не поспiшала, гадала, Вiра чекае на мене, переодягаеться, змивае грим.

Тарас Адамович знову щось занотував. Пiдвiв голову, запитав:

– Ви домовлялись з Вiрою, що вона повинна вас чекати?

– Так, ми збирались пiти в «Семаденi», Вiру хтось запрошував, вона просила мене скласти компанiю.

– Чи не могла вона пiти в «Семаденi» без вас i чекати вже там?

– Навряд чи, вона б дочекалась мене в театрi. Однак я вiдвiдала того вечора цю кав’ярню. Хотiла перевiрити, на всяк випадок. Запитала в офiцiанта, чи не було тут Вiри. Вiн сказав, що запам’ятав би, якби вона була.

– Звiдки така впевненiсть?

Мiра помовчала, потiм сказала:

– Вiн пам’ятав Вiру, бо… Вона часто з’являлась у «Семаденi».

– А ви?

– Кiлька разiв.

Тарас Адамович почухав скроню i знову щось занотував.

– То ви поговорили з художником?

– З ким?

– З художником, що робив костюм?

Мiра заклiпала очима.

– О! Так, вибачте. Я перескочила вiдразу на «Семаденi».

– Це я вас заплутав, – спокiйно сказав Тарас Адамович.

– Так, я з ним поспiлкувалася. Прiзвище, здаеться, Корчинський. Вiн сказав, що зустрiв Вiру за кулiсами й провiв до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що вiн чудовий.

– Це справдi так?

– Не впевнена. Я не надто розумiюсь на мистецтвi. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрiчками. Але в танцi… виглядало неймовiрно.

Вона замислилась.

– Отже, вiн провiв ii до гримерки. Проте коли ви дiстались туди, Вiри вже не було.

– Так.

– І з того часу ви ii бiльше не бачили?

– Так.

– Отже, художник та балерина, яку ви зустрiли в гримерцi, бачили вашу сестру останнiми?

– Так. І ще – бородатий чоловiк.

Тарас Адамович закрив записник.

– З ким ваша сестра повинна була зустрiтися в «Семаденi»?

– Я не знаю напевне.

– Вона ж мала вас хоч попередити.

Мiра знiтилась, потiм сказала:

– Здаеться, це мали бути вiйськовi. Офiцери.

– Ви когось з них знаете?

– Один iз… шанувальникiв Вiриного таланту – штабскапiтан Сергiй Назимов.

– Ви бачили його в «Семаденi», коли розмовляли з офiцiантом?

– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офiцiанта i хотiла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Вiру, сказав, що вона не прийшла. Я вiдповiла, що шукаю ii.

– Ви розповiли в театрi про зникнення сестри?

Мiра опустила очi.

– Так. Панi Нiжинська, здаеться, здивувалась i трохи розсердилась. Іншi… Гадаю, iм байдуже. А деякi, можливо, навiть зрадiли…

Вiн спiвчутливо подивився на дiвчину.

Сквер знову заповнили дiвчата у свiтлих блузах i капелюшках. Певно, лекцiя скiнчилась. Мiра сидiла на лавцi, обережно перебираючи пальчиками застiбку ридикюля. Тарас Адамович глибоко вдихнув. Гарний сквер, плюскiт води заспокоюе. Курсистки щебечуть про щось одна однiй. Деякi – зовсiм юнi, легковажнi, наче метелики, розгортають книжки, переповiдають плiтки. Є й iншi – в довгих вузьких спiдницях, з високими зачiсками й у пенсне. Певно, вже стали асистентками професорiв чи готуються до ролi суворих гувернанток. А тут, бiля нього на лавцi сидить дiвчина в капелюшку й думки ii не про вчительську кар’еру, лекцii чи залицяльникiв.

– Мiро, – звернувся вiн до неi, – я спробую знайти вашу сестру. Зiзнаюсь, що менi було б простiше зробити це, якби я ще служив у полiцii. Як приватна особа… я зроблю все можливе.

Вона вiдповiла несподiвано:

– Я… Я можу вам допомогти? Хоч якось?

Спершу хотiв вiдповiсти категоричною вiдмовою. Потiм подумав i сказав:

– Хiба що як секретар. Розслiдування… потребуе акуратностi.

Мiра з готовнiстю кивнула.

– Вам варто повертатися. Не думаю, що ваш професор пробачить вам пропуск ще однiеi лекцii.

Мiра усмiхнулась:

– Це зараз хвилюе мене найменше.

– І все-таки. Вам варто повернутись.

Вона подивилась йому в очi i сказала:

– Дякую.

Грацiйно пiдвелась, узяла ридикюль.

– Коли я можу почати роботу?

– Що?

– Секретарем, – без усмiшки сказала вона.

Вiн пiдвiвся, взяв капелюх.

– Вам доведеться поеднувати це з курсами, – вiн поглянув на неi, в головi майнула думка про те, що не варто було б залучати ii до справи. Особистi справи краще не розслiдувати – заслiплюватимуть емоцii. Вiн колись зробив таку помилку. Давно, дуже давно. Мабуть, цiеi курсистки ще й на свiтi не було. Скiльки iй? Двадцять один. А вже сповна вiдчула жахiття вiйни – батько загинув. Тепер зникла сестра. Вiн вiдмахнувся вiд думок, сказав уголос:

– Гадаю, ми можемо зустрiчатися пiсля полудня. Коли ви матимете вiльний час.

– Дякую. Я почну завтра, – з готовнiстю пообiцяла дiвчина.

– Домовились. Чекатиму на вас.

Мiра пiдвелась, Тарас Адамович теж, злегка кивнувши iй на прощання. Вже збираючись йти, вона усмiхнулась, звичним рухом помiстила ридикюль на згин лiктя, злегка опустила i знов звела голову в капелюшку.

– Мiро! – прозвучало раптом неподалiк.

Свiтла блузка, стримана спiдниця, книжка в лiвiй руцi. Незнайома дiвчина тримала ii, стискаючи пальцi. Вся ii постава була якась занадто напружена, що створювало дивний контраст з меланхолiйно-розслабленою позою Мiри. Томашевич здивовано подивилась на дiвчину. Тарас Адамович ввiчливо усмiхнувся. Не починав дiалог, чекав пояснень. Врештi, це незнайомка втрутилася в iхню розмову, отож долати незручнi паузи – теж iй.

– Прошу вибачити, – спокiйно i з викликом мовила вона, нi до кого не звертаючись, i повторила, – Мiро! Професор Лобода просив переказати, що чекае на тебе в бiблiотецi.

– Так, дякую, я вже йду, – i мовила:

– До зустрiчi, Тарасе Адамовичу.

– До зустрiчi, – вiдiзвався вiн.

Пiшла.

Незнайомка, здаеться, йти не збиралась. Тарас Адамович пiдняв валiзку, поклав в неi записник, озирнувся на дiвчину, що продовжувала стояти поруч. Мiра Томашевич зникла за дверима будiвлi з Мiнервою.

– Ви з полiцii? – не надто ввiчливо запитала незнайомка.

– Нi, – без зайвих пояснень вiдповiв вiн.

– Ви схожi на слiдчого.

– Можливо.

– Розшукуете ii сестру?

Вiн уважно подивився на курсистку. Вона ж – теж курсистка? Інакше чому б говорила про лекцii? Широке обличчя. Занадто високий лоб, маленькi очi. Не надто приемнi риси. Чи вони просто здались такими, коли дiвчина втрутилась у чужу розмову?

– Ви щось знаете про зникнення ii сестри? – спокiйно запитав Тарас Адамович.

– Нi. Знаю одне – якщо ii сестру не знайдуть до жовтня, навряд чи Томашевич зможе заплатити за навчання.

Вiн надiв капелюх.

– Мене це не обходить.

– Чому ж. Так само вона не зможе заплатити вам. У цьому мiстi, здаеться, заробляють тiльки балерини, – вона насмiшкувато проказала останню фразу.

– Ви чудово поiнформованi, – ввiчливо вiдповiв на ii заувагу Тарас Адамович.

– Дякую, – холодно вiдповiла курсистка, – але пiсля того, як Томашевич звернулася в полiцiю, тут усi знають про те, що ii сестра зникла.

– Ви це не схвалюете? – поцiкавився вiн.

– Курси нинi працюють тiльки завдяки надзусиллям професорiв та курсисток. Скандальнi iсторii нам нi до чого.

– Надзусиллям? – здивовано запитав колишнiй слiдчий, хоч i не був певен, що хоче почути пояснення.

Дiвчина вiдповiла:

– У мiстi далеко не всi з розумiнням ставляться до бажання жiнок отримувати освiту. Тим паче – юридичну. Гадаю, Мiра вправно використовувала талант сестри. Хтозна, може тiй це просто набридло.

– Хтозна, – ледь помiтно кивнув слiдчий Галушко. Востанне подивився на будинок зi скульптурою Мiнерви й рушив до зупинки, де вже незабаром мав привiтно дзенькнути трамвай пiд номером 13.




IV. Сицилiанський захист





Цього разу чистити цибулю вiн вирiшив сам. Без зайвоi метушнi й поспiху. Обережно знiмав лушпиння кольору молодого бурштину, складав у кошик. Сусiдка просила не викидати – збиралася фарбувати льон. Їдкий запах розповзався подвiр’ям, проникав в очi. Вiдчув, що починають пекти.

Проте не зважав на незручностi, бо й чистити цибулю, й потiм занурювати ii у велику миску з водою було для Тараса Адамовича в радiсть. Цього разу треба все зробити акуратно й без поспiху, бо з першого разу цибулевий конфiтюр не пiддався. Чи то вiн думав не про варення, чи то його малi помiчники занадто метушились. Хтозна.

Тому, ретельно вимивши руки, вiн заслужено винагородив себе приготуванням улюбленого напою.

Змолов каву, насипав у джезву, поставив у пiсок. Першу чашку вип’е зараз, подумав, а другу – коли конфiтюр вже буде готовий. Мосье Лефевр, який надiслав йому рецепт, зазначив, що йому найбiльше смакуе конфiтюр iз сиром брi на пiдсмаженому хлiбцi.

До речi, його партнер непогано розiгрував сицилiанський захист i вже вибудував своiми чорними пiшаками дракона. Потрiбно якнайшвидше вiдкрити вертикаль для тури. Вiн якраз збирався це зробити, а також описати французу, яким на смак вийшов конфiтюр. Звiсно, надсилати лист доведеться спершу до Швецii. Вже звiдти легка рука пана Лiама Нiльсона, обов’язкового учасника iхньоi шаховоi трiади вiд початку вiйни, спрямуе послання Тараса Адамовича Галушка до Францii. Мосье Лефевру тепер також доводиться надсилати кореспонденцiю в такому ж порядку. На це вiн не стомлюеться нарiкати, щораз присвячуючи цiй ситуацii кiлька рядкiв у черговому листi до киiвського друга.

У таку довгу дорогу варто вiдправляти описи i вивiреного ходу, i бездоганного конфiтюру. Приготувати саме такий завадила банальна рiч – перебiр з цукром. Мабуть, малi шибеники вирiшили додати бiльше. Цибуля мала б карамелiзуватися, стати солодкою, з ноткою гiркуватостi – тодi вона iдеально поеднуеться з сиром.

Якщо ж додати надто багато цукру, конфiтюр перетвориться на смолу найдавнiших дерев, що колись упала в холоднi обiйми праматерiв всiх рiчок. Велику миску застиглого бурштину – ось що вiн отримав замiсть нiжного варення з цибулi. Щоправда, хлопчаки не засмутились: накололи собi бурштинових солодощiв i розбiглись хто куди. Тарас Адамович махнув рукою i вирiшив вiдкласти спробу на наступний день.

Зараз насолоджувався тишею i спокiйною працею. Розмiрений плин думок, акуратнi кубики цибулi, що розсипаються з-пiд ножа. Вiн заздалегiдь приготував яблучний оцет – потрiбна одна столова ложка, не бiльше, цукор – головне не передати кутi меду цього разу. Без меду, до речi, теж не обiйтися, обрав липовий. Мед з власноi пасiки йому зазвичай постачае Сильвестр Григорович. Згадавши давнього друга, зiтхнув. Так i не вiдповiв йому, а треба було б написати.

Поставив велику миску на вогонь, налив олii, додав нарiзаноi цибулi, ковтнув кави. Тепер – тiльки помiшувати. Цибуля мае стати прозорою, як вуаль тендiтноi панночки. Потрiбен час.

Хвiртка ображено хряснула вiд надто сильного удару, ворона каркнула i, змахнувши крилами, злетiла з гiлки. Тарас Адамович поставив чашку з недопитою кавою на стiл. Навiть якщо пекельний пес Цербер зiрвався з ланцюга й навiдався до його двору, вiн спершу карамелiзуе цибулю, а вже потiм дасть йому себе зжерти. Подивився в миску, де в олii шипiла i танула цибуля. Ще зарано. Цукор можна додати трохи згодом. А вже потiм – постiйно помiшувати.

Почув кроки стежкою – певно, Цербер вирiшив перевiрити, чи е хто в будинку. Кроки наближались, цибуля прозорiшала. Тарас Адамович зрозумiв, що незнайомець зупинився бiля веранди. Обережно додав оцту, потiм – трохи цукру, знову помiшав.

– Добрий день! – почув голосне привiтання. Цербер виявився вихованим.

– Добрий день, – сказав у вiдповiдь, – почувайтеся як удома, я зараз закiнчу й вийду до вас.

Для того, щоби закiнчити чаклувати над конфiтюром, йому потрiбно було з пiв години, однак незнайомець не повiдомив про свiй вiзит, отож хай нарiкае на себе. Пiдсипав ще цукру, помiшав i – подобрiшав. Зменшив вогонь, ще раз помiшав, витер руки об бездоганно випрасуваний рушник i рушив на веранду.

Полуденне сонце не шкодувало своiх теплих променiв нi для саду Тараса Адамовича, нi для веранди, де в улюбленому крiслi-гойдалцi господаря зручно вмостився несподiваний вiзитер.

Елегантний, але якийсь розхристаний пан з тонкими рисами обличчя нiжився на сонцi, заплющивши очi вiд задоволення. Сiрий костюм, розстiбнута в трохи зiм’ятому комiрi бiла сорочка, яскравi жовтi рукавички, кинутi ним на стiл. Господар посунув iх тацею, на якiй стояв молочник, цукорниця та ще одна фiлiжанка, щоб пiдставити ii ближче до гостя. Той рiзко розплющив очi, здригнувся, нiби вiдкинув залишки сну, змiнив позу з розслабленоi на напружену й ураз втратив левову частку своеi елегантностi. Тепер перед Тарасом Адамовичем сидiв здивований розхристаний дивак. На вигляд ровесник хлопчини з антропометричного кабiнету.

– Прошу, – мовив господар.

– Д…дякую, – видушив з себе гiсть.

– Кава в джезвi. Чи ви надаете перевагу чаю?

Гiсть здивовано подивився на джезву.

– Нi, кава – божественний напiй.

– Безперечно, – усмiхнувся господар. – Я закiнчу деякi справи й повернуся до вас за пiв години, – сказав безапеляцiйно, перш, нiж гiсть встиг вiдрекомендуватися. І додав, вказуючи на протилежний краечок столу: – Тут е кiлька газет, сподiваюсь, ви зможете себе розважити.

– Не турбуйтесь про мене, – усмiхнувся гiсть, повертаючи собi шарм елегантноi легковажностi.

Тарас Адамович не турбувався. Повернувся до вже прозороi цибулi, додав цукру. Знов помiшав. Цибуля починала набирати позолоти. Тiльки б не помилитися з цукром цього разу! Здаеться, розрахунки точнi. Лишаеться тiльки додати трохи меду й, чекаючи фiналу, помiшувати. Коли маса набула яскравого бурштинового кольору, але лишилась м’якою, Тарас Адамович полегшено зiтхнув. Звичним рухом поставив на вогонь пательню. Аби смакувати конфiтюр, потрiбен пiдсмажений хлiб, краще – в клярi. Нарiзав сир, виклав його на гарячi шматки хлiба, зверху – конфiтюр. Залив окропом трав’яний чай, додав м’яти. Із запарником в однiй руцi та тарiлкою – в другiй повернувся на веранду.

Декорацii не змiнились. Газети лежали на своему мiсцi, гiсть – у крiслi-гойдалцi. Хiба що чашка зi слiдами кави свiдчила про те, що дивний пан, iменi якого вiн поки не знав, рухався за його вiдсутностi. Тарас Адамович поставив на стiл запарник i тарiлку й повернувся по чайник та чашки. Гiсть повiльно розплющив очi. Тарас Адамович поставив на стiл чашки, наповнив iх ароматним напоем.

– Потрiбна ваша думка, – звернувся вiн до гостя.

– З якого питання? – не зрозумiв той.

– Скуштуйте, – пiдсунув до нього тарiлку господар.

Гiсть недовiрливо подивився на нього.

– А що це? – перепитав.

– Скуштуйте. І скажете менi свое враження, – не вiдступав господар.

Вибору в гостя не було, тож вiн приречено взяв до рук хлiб i вiдкусив шматочок. Здивовано звiв брови, пiдсунув до себе чашку з чаем i вже з бiльшим ентузiазмом з’iв увесь шматок.

– Що скажете?

– Це щось неймовiрне!

– D’accord![4 - D’accord – добре (фр.).] – вiдповiв господар, уявляючи обличчя мосье Лефевра, якому вiн описуватиме смак конфiтюру.

Налив чаю й собi, вiдкусив шматочок хлiба з конфiтюром. З сиром i справдi поеднуеться чудово. З цукром не помилився. Цибуля нiжно-солодка, сир трiшки розплавився на теплому хлiбцi. Ідеальний варiант снiданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.

– Що ж, тепер можемо перейти до справи.

Той апетитно наминав черговий бутерброд, вiдкинувшись на спинку крiсла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спартi.

– До справи? – як луна перепитав вiн у Тараса Адамовича. Потiм, нiби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:

– Тарасе Адамовичу! Ви повиннi менi допомогти!

Початок не надто надихав. Тарас Адамович вiдсунув чашку, чекаючи пояснень.

– Я… О, я навiть не вiдрекомендувався, – прохопився вiн. – Олег Іраклiйович Щербак.

Вiн встав, картинно схилив голову i кiлька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович пiдвiвся своею чергою, кивнув на знак привiтання, простягнув руку:

– Мое iм’я ви знаете, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сiдайте.

– Дякую.

Гiсть повернувся в крiсло, Тарас Адамович сiв на стiлець. Що ж принесло цього Олега Іраклiйовича в його пенати?

– Я… розумiете, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у скверi…поблизу Вищих жiночих курсiв. Ви говорили з Мiрою Томашевич.

Тарас Адамович не переривав, гiсть змiнив позу, вiдкинув волосся з лоба, схопився за комiрець, на секунду завмер у неприроднiй скособоченiй позi й продовжив:

– Ви говорили з Мiрою про ii сестру, чи не так?

Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий нiс, скуйовдженi пасма волосся. Хто цей дивний вiдвiдувач. Чого вiн сюди прийшов?

– Я… певно, менi слiд пояснити. Розумiете, я знаю. Я все знаю! – голосно повторив вiн, замовкнувши на пiв словi. Тарас Адамович терпляче чекав. Гiсть вiв далi:

– Я знаю, що Вiра Томашевич зникла. І Мирослава… Напевне тому вона говорила з вами, ви ж – слiдчий Галушко?

– Колишнiй слiдчий.

– Байдуже! Але Мiра просила вас про допомогу?

Не дочекавшись вiдповiдi, промовив:

– Розумiете… це я, я винен у зникненнi Вiри! – i схилив голову на руки.

– Чому ви так вважаете? – запитав господар будинку.

– Я знаю Вiру Томашевич давно. З моменту ii переiзду до Киева. Я – художник, працюю у власнiй майстернi й iнодi – над декорацiями в мiському театрi. Я бачив Вiру на сценi, вона прекрасна. Ви повиннi, повиннi знайти ii!

Тарас Адамович ковтнув чаю. Знову подивився на свого спiврозмовника, запитав:

– Чому ви вважаете, що виннi у зникненнi дiвчини?

– Я запросив ii зустрiтися в Шато де Флер бiля розарiю. Вона мала прийти туди пiсля виступу в Інтимному театрi. Однак… Я не дочекався ii. А потiм, наступного дня я дiзнався, що Вiра зникла, – вiн звiв на слiдчого сiрi печальнi очi.

– О котрiй мала б вiдбутися зустрiч?

– О дев’ятiй.

Виступ в Інтимному театрi – сьома вечора. Вiд Інтимного, що розташований на Хрещатику, 43 до мiського парку розваг Шато де Флер – з пiв години йти швидким кроком. Цiкаво, чи швидко ходять балерини? Дiвчина могла запiзнитися.

– Я прочекав ii до пiвночi.

Тарас Адамович здивовано звiв брови.

– Вона не з’явилась. Що ви робили далi?

– Зранку я був у театрi, хотiв зустрiти ii, спитати, що сталося, – пояснив художник. – Розумiете, я подумав, що вона… Що вона просто забула, чи ii запросив хтось iнший.

Тарас Адамович потер пiдборiддя, ще раз глянув на свого спiврозмовника.

– Що вам сказали в театрi?

– Що Вiра не прийшла на репетицiю.

– Це вас збентежило?

Художник сумно подивився кудись повз господаря будинку. Ледь чутно прошепотiв:

– Збентежило? Нi, зовсiм нi, радше засмутило. Розумiете, я тодi не думав, що Вiра зникла. Я подумав, що вона просто не прийшла. Знайшла собi цiкавiшу компанiю. І… пропустила репетицiю.

Цю думку палко пiдтримали б у полiцii. Однак зараз вони були не в полiцii.

– Що було потiм?

Спiврозмовник Галушка прикрив очi.

– Я намагався не думати про неi. Викинути з голови.

– Вдалося?

– Не дуже. У театрi почали ширитись чутки. Сестра Вiри приходила до Бронiслави, запитувала про Вiру. Бронiслава – дружина балетмейстера, Бронiслава Нiжинська, – пояснив вiн i вiв далi: – У театрi казали, що Вiра зникла, поiхала за мiсто з офiцерами. Але сестра ii шукала, отже… Отже, могло щось статися.

Галушко не переривав.

– Я… розумiете, я навiть хотiв, щоб щось сталось. Зараз я ненавиджу себе через це, але тодi, тодi я хотiв, щоб було якесь iнше пояснення тому, що вона не прийшла того вечора в Шато де Флер. Тепер я боюся, боюся того, що щось могло трапитися по дорозi до парку. І боюся того, що вона взагалi не збиралась зустрiчатися зi мною.

Вiн замовк у задумi. Вiдтак сказав:

– Балерини розповiдали, що сестра Вiри ходила в полiцiю. Вiра не повернулась, поповзли чутки про те, що Нiжинська поставить на ii партii дублерок.

– Як вiдреагували на зникнення Вiри в театрi?

– Зрадiли. То ж змiiне кубло.

Тарас Адамович вiдставив чашку.

– Ви маете якiсь пiдозри? Куди могла зникнути Вiра?

– Я не знаю, – вiн стенув плечима. – Вона ранiше нiкуди не зникала.

– Тобто таке з нею трапилось уперше?

– Так.

– Щодо офiцерiв. Ви когось iз них знаете? Бачили разом iз Вiрою?

– Нi. І не хотiв би бачити. Гадаю, балерини зможуть розказати про них. Або Мирослава.

– Ви добре знаете сестру Вiри?

– Бачились раз чи двiчi.

Цього разу хвiртка рипнула ледь чутно, нiби вибачаючись, що вiдволiкла спiврозмовникiв вiд бесiди. Олег Іраклiйович Щербак повернув голову в напрямку дорiжки, що вела до веранди. Мирослава Томашевич, як i обiцяла, прийшла до Тараса Адамовича, коли полуденне сонце спинилось над будинком, що стояв у затiнку яблуневого саду. Завмерла бiля хвiртки, завваживши гостя. Потiм рiшуче попрямувала до веранди, зупинилася бiля сходинок. Чоловiки пiдвелися.

– Добрий день, пане Галушко. О, – перевела погляд на його спiврозмовника, – пане Щербак! Не сподiвалась вас тут зустрiти.

– Я вас теж, але радий нашiй зустрiчi, – вiдповiв художник, знову перетворившись на Париса.

– Мiро, прошу приеднатися до нашоi розмови, – мовив господар. – Ми куштували цибулевий конфiтюр, а також мiй гiсть розповiв дещо про вечiр, коли зникла ваша сестра.

Мiра здивовано подивилась на художника:

– О, я не знала, що… що ви щось знаете…

Вона сiла навпроти Щербака.

– Розкажiть менi. Коли ви бачили Вiру?

– Радше, коли не бачив, – сумно сказав художник. – Вона мала виступати в Інтимному, я запросив ii зустрiтися в Шато де Флер.

– Вона не казала менi, – здивувалась Вiра.

Шарм елегантностi вiдразу злетiв з нього, риси обличчя стали рiзкими:

– А вона завжди вам говорить, з ким i коли мае зустрiтися?

Мiра перехопила погляд Галушка й тремтячим голосом сказала Щербаку:

– Вибачте, просто… Того вечора Вiра запрошувала мене на зустрiч. Ми… Мали пiти удвох в «Семаденi». Там… на неi чекали.

Вона почервонiла. Щербак дивився на своi руки з довгими тонкими пальцями, що лежали на столi.

– Чекали, – як луна повторив вiн, а потiм перепитав. – Назимов?

– Я… не впевнена. Але, так, можливо, Назимов.

Галушко зацiкавлено спостерiгав за спiврозмовниками. Пошкодував, що не прихопив записник. Художник почав iз захисту – звинувачував себе у зникненнi дiвчини, але сподiвався, що це не так. Тепер перейшов до нападу – звинувачував суперника. Ідеальний сицилiанський захист, войовничий за своею природою. Цiкаво, чи зможе мосье Лефевр так швидко перейти вiд захисту до атаки?

– Отже, того вечора ви не бачили ii? – запитала Мiра.

– Ми домовились про зустрiч напередоднi, в театрi, – сумно вiдповiв гiсть Тараса Адамовича. – А коли ви бачили ii востанне?

– Коли вона танцювала, – тихо вiдповiла Мiра.

– Ви допоможете ii знайти? – вiдволiк Тараса Адамовича вiд роздумiв Щербак.

Господар садиби вiдповiв докладно:

– Я спробую розiбратися в цiй справi. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти вiдповiдi на запитання, якi вас цiкавлять. Водночас я маю певнi зобов’язання i роботу, вiд якоi не планую вiдволiкатися.

– Але ж…

– Дiвчина зникла. Я розумiю. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пiзнiше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додатковi запитання чи випливуть новi деталi.

– Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообiцяв художник.

– Ми будемо вдячнi.

– Ми? – здивовано запитав Щербак.

– Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати менi в цiй справi як секретар. Розслiдування потребуе акуратностi.

Мiра усмiхнулася. Щербак насупився.

– Що ж, – сказав вiн, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.

– Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.

– Дякую, – луною повторила Мiра.

Ворона з дерева каркнула, наче теж хотiла подякувати.

Тарас Адамович перевiв погляд iз дерева на свого гостя:

– До речi, Олеже Іраклiйовичу, де ви взяли мою адресу?

Гiсть знiтився й почервонiв. Розповiдати почав не вiдразу, павза затягувалась i ставала дедалi гнiтючою. Мiра вже вiдкрила рота, щоби розiтнути тишу запитанням, але гiсть Тараса Адамовича почав говорити:

– Я… я хотiв пiдiйти до вас ще тодi, в парку. Познайомитися, запитати, чи можу чимось допомогти. Розумiете… – вiн старанно добирав слова. – Але до вас пiдiйшла якась дiвчина, ви розмовляли, я… вирiшив не втручатися. Коли ви закiнчили розмову, поплiвся за вами. Я не стежив, нi. Зовсiм не ховався, сподiвався, що ви озирнетесь i запитаете, чого я йду за вами. Я б усе розповiв…

– І ви дiйшли до моеi садиби?

– Я сiв у трамвай услiд за вами. Думав доiхати до вашоi зупинки, вийти й познайомитися.

– Але не вийшли.

– Розумiете, я нервувався, не спав усю нiч. Я… заснув у трамваi.

Мiра уважно слухала, звiвши догори брови.

– Прокинувся, а вас вже не було на мiсцi. Я схопився, кинувся до вiкна. Менi пощастило – побачив, як ви рушили вулицею. Я поiхав далi у триклятому трамваi. Вирiшив – це знак долi. Можливо, менi не варто було приходити до вас. Сьогоднi… Я знов не спав, подумав, що спробую знайти ваш будинок. Якщо… якщо вдасться, отже це…

– Знак долi, – усмiхнувся господар.

– Приiхав на ту саму зупинку, рушив туди, куди ви пiшли вчора. Зустрiв на вулицi хлопчака, сказав, що тут мае бути будинок слiдчого, вiн одразу показав.

Тарас Адамович подумки зiтхнув. Треба буде провести бесiду з малими любителями варення. Роздавати його адресу незнайомцям – не найкраща iдея.

– І останне запитання, пане Щербак, – пiсля хвилинноi павзи мовив господар.

– Так? – з готовнiстю вiдповiв гiсть.

– Чи не могли б ви супроводжувати нас iз панною Томашевич завтра до театру? Ви ж працюете в оперному?

– Так… Так, звичайно, буду дуже радий. Ви хочете поговорити з балеринами?

– Так, це було б незайвим.

Мiра сумно хитнула головою.

– Почуете багато плiток…

– Можливо. Але це теж iнформацiя.

Мiра кивнула. Щербак схилив голову i, пiдхопивши капелюха, пiдвiвся.

– Що ж, Тарасе Адамовичу, дякую, що вислухали мене. Зустрiнемось завтра бiля театру? О котрiй?

– О котрiй починаються репетицii? Який краще обрати час?

– Якщо зустрiнемося десь о дванадцятiй, можна буде поговорити з дiвчатами за кавою.

Галушко кивнув. Олег Іраклiйович Щербак попрощався й рушив до хвiртки, що рипнула, зачиняючись за ним.

– Мiро, я сказав, що ми пiдемо до театру разом, але вам краще пiти на лекцii, – вiн вiдiрвав руку вiд поверхнi столу, аби обiрвати протести дiвчини.

– Ви не допоможете менi в театрi, радше завадите, бо балерини можуть не сказати всiеi правди, якщо бачитимуть вас поруч.

Мiра схилила голову на знак згоди.

– Однак ви будете надзвичайно корисною для справи в другiй половинi дня, коли ми конспектуватимемо моi роздуми та спостереження. І от саме про це я хочу поговорити зараз.

– Я… слухаю вас.

– Ви маете папiр i ручку?

– Так, звичайно.

– Тодi вiзьмiть iх i пишiть, я диктуватиму.

Дiвчина слухняно дiстала письмове приладдя.

– «1916 год, 7 сентября. Мы, нижеподписавшиеся Галушко Тарас Адамович и Томашевич Мирослава…»

– Феликсовна…

Тарас Адамович кивнув. Дiвчина писала швидко. Чоловiк скосив погляд. Почерк акуратний. Продиктував далi:

– ...заключили настоящий договор в следующем:

1) Томашевич М. Ф. поступила на службу к Галушко Т. А. в качестве секретаря сроком с 7 сентября 1916 года на полгода.

2) К обязанностям Томашевич М. Ф. относится: а) оформление протоколов по делу исчезновения балерины Томашевич Веры Феликсовны, б) Составление деловых бумаг.

3) Галушко Т. А. обязан за вышеозначенную работу Томашевич М. Ф. заплатить ей 120 рублей и выдать 60 рублей при подписании договора, и 60 рублей по окончанию указанного срока.

– Що? – вражено звела на нього очi дiвчина.

– Далi тiльки дата й нашi пiдписи. Термiни умовнi, я не знаю, скiльки часу ми шукатимемо вашу сестру. А на те, щоб арештувати зловмисника чи зловмисникiв, вiддати iх пiд суд – i справдi може знадобитися кiлька мiсяцiв.

– Але… ви не можете. Я не просила про службу. Ви ж шукатимете мою сестру, це я мала б вам платити!

Тарас Адамович стенув плечима.

– Але ви не пропонували менi роботу слiдчого. Ви просили про допомогу. Я ж пропоную вам роботу, отже, маю платити. Врештi, я використовуватиму ваш час, який ви могли б витратити на приватнi уроки, Мiро.

Дiвчина опустила очi.

– Я зараз не в тому становищi, аби вiдмовлятися вiд такоi пропозицii. Вона дуже щедра, – стиха сказала вона.

– Звичайна процедура обмiну часу на грошi. Повiрте, за час завжди не доплачують. Але ви надто юнi, щоби зрозумiти це.

Вiн вiдставив чашку й пiдвiвся.

– Якщо ми узгодили всi формальностi, я познайомлю вас з Естер. Залишу вас на пiв годинки, щоби ви звикли одна до одноi – цього часу менi вистачить, щоби вирiшити питання з драконом мосье Лефевра.

– З… драконом?

– Не зважайте, я про шахову партiю: мiй партнер узявся лякати мене сицилiанським захистом, – вiн махнув рукою. – Не зважайте…

Мiра повiльно пiдвелась, стисла в руках сумочку.

– Ви хотiли… хотiли познайомити мене з… Естер.

– Так, – господар вiдiйшов убiк, пропускаючи гостю до дверей. Вона повiльно пройшла повз нього i переступила порiг будинку.




V. Естер





Вiн повiв Мiру вглиб будинку, до кiмнати в самому його серцi. Можливо, весь дiм будували навколо неi. Письмовий стiл, велика шафа-картотека, стiлець – перше, що впало в очi Мiрi, коли вона зупинилась на порозi й роззирнулась. Пiсляполудневе сонце ледь торкало Естер пальцями-променями. Так вони познайомились.

Можливо, йому й справдi треба було взяти дiвчину з собою – Тарас Адамович був не надто частим вiдвiдувачем театрiв. Здаеться, жодного разу – за власним бажанням, завжди в службових справах. З одного боку, без провiдника складнiше, доводиться самостiйно шукати потрiбних людей, запитувати про елементарнi речi. З другого, – люди вiдвертiшi з початкiвцями. Та й сякого-такого провiдника вiн усе-таки мав – Олег Іраклiйович Щербак зустрiв його бiля чорного входу, усмiхнувся, вiдкинув волосся з лоба, рушив назустрiч.

– Радий вiтати вас, Тарасе Адамовичу.

Вiдповiв кивком.

– Я вас теж, пане Щербак.

– Панна Томашевич?

– Не змогла прийти. Лекцii… – розвiв руками слiдчий.

Щербак примружився.

– Що ж, у такому разi можемо йти. Покажу вам справжнiй театр. Упевнений, з цього боку ви його ще не бачили.

– Змушений вас розчарувати: я не надто бачив театр з будь-якого боку, – усмiхнувся слiдчий.

– Тодi менi складно буде вас здивувати, але я намагатимусь, – багатообiцяльно пiдморгнув йому Щербак.

Вони пройшли довгими звивистими коридорами, минули сходи. Театр був таким, яким його пам’ятав Тарас Адамович – з лiпниною на стiнах та колонах, великими дзеркалами й килимами. У залi тривала репетицiя.

Тарасовi Адамовичу дивно було бачити порожнiй партер, вiн звик до аншлагiв у Киiвськiй оперi. Пiсля вбивства, яке пам’ятали цi стiни та навряд чи забудуть кияни, вiн опинився тут уперше. 1 вересня 1911 року в цьому залi, зупинившись бiля оркестровоi ями, Дмитро Богров вистрiлив у Петра Столипiна.

Колишнiй випускник найпрестижнiшоi в мiстi Першоi гiмназii, нащадок вiдомоi еврейськоi сiм’i, син впливового присяжного повiреного i багатого домовласника дивом принiс у театр зброю й двiчi вистрiлив у прем’ер-мiнiстра iмперii, що супроводжував iмператора Миколу ІІ, який прибув iз вiзитом до Киева. Потiм казали, що Столипiн передбачав свою наглу смерть – у заповiтi вказав, аби його поховали там, де загине.

За чутками, одiозний Распутiн, що супроводжував iмператрицю, пiд час проiзду iмператорського почту вулицями мiста перебував у квартирi свого киiвського знайомого i з вiкна спостерiгав за тим, як його вiтали кияни. Коли слiдом за каретою Миколи ІІ рушив екiпаж Столипiна, Распутiн затрусився й вигукнув: «Смерть за ним iде, за другим екiпажем – смерть».

Антракт – особлива частина театрального життя. У цей час вiдбуваються знайомства й обговорення вистави, крадiжки й важливi розмови. Антракт – особливий час для слiдчого розшуковоi частини: метушня й базiкання, обiрванi фрази, пiдозрiлi суб’екти. Богров минув охорону без перевiрки й двiчi вистрiлив з браунiнга, перш нiж його зупинили. Друга куля зрикошетила вiд орденського хреста Св. Володимира на грудях Столипiна i, пробивши живiт, зачепила печiнку. Мiнiстр помер за п’ять днiв у клiнiцi Маковського.

Богрова повiсили 12 вересня у Лисогiрському фортi. Оскiльки в Киевi не було посади ката, полiцiя змушена була шукати добровольця серед ув’язнених Лук’янiвськоi в’язницi. До шибеницi Богров вийшов у тому самому вбраннi, яке було на ньому в театрi. Навiть пожартував перед смертю: мовляв, його колеги-адвокати можуть позаздрити йому, що вiн десять днiв не вибирався з фрака.

Тарас Адамович заплющив очi. Театри… Ох, цi театри. Не дивно, що тут зникають балерини. Як там казав його теперiшнiй супроводжувач – знак долi? Можливо, знаком долi було те, що перша будiвля театру повнiстю згорiла. Певно, не варто було зводити нову на тому самому мiсцi. Хтозна.

Вiн не помiтив, як балерини на сценi зупинились. Репетицiя завершилась?

– Невелика перерва, – пояснив Щербак. – Можемо упiймати тут двох-трьох плiткарок. З iншими поговоримо пiзнiше.

Йому справдi вдалося зупинити кiлькох дiвчат бiля оркестровоi ями й провести iх у напiвтемний куток, де в кiнцi партеру сидiв Тарас Адамович, занурений у своi роздуми.

Перша дiвчина – висока бiлявка в трико. Манiрна, але хiба не всi балерини такi? Чи то стереотипи? Назвалась Барбарою, Щербак звертався до неi не так офiцiйно – Бася. Ще одна полька? Всi киiвськi балерини – польки?

– Ви з полiцii? – запитала з викликом.

– Нi.

– Але ви розшукуете Томашевич. Олег сказав.

– Так. Як приватна особа.

– Тодi я не зобов’язана говорити з вами, – пiдвелась вона.

Щербак ображено протягнув:

– Б-а-а-сь…

– Не зобов’язана, – повторила дiвчина.

Тарас Адамович спокiйно кивнув i, повернувшись до тендiтноi сором’язливоi брюнетки в легенькiй суконцi поверх трико, що стояла поруч, запитав:

– Чи можу я дiзнатися ваше iм’я?

Бiлявка Бася примружила колючi очi й знову проказала:

– Ми всi не зобов’язанi говорити з паном…

– Тарасом Адамовичем Галушком, – злегка схилив голову колишнiй слiдчий. – А ви…? – обережно зазирнув в обличчя брюнетки.

– Яся, – прошепотiла вона. І повторила смiливiше:

– Я…Ярослава.

– Ярославо, ви знаете Вiру Томашевич?

Ярослава знала. Вiра Томашевич була улюбленицею дружини хореографа, балерини Бронiслави Нiжинськоi. Ярослава хотiла танцювати, як Вiра. Майже невагомо, коли не тiльки глядач, але й хореограф, не помiчае павзи мiж рухами. Коли крок балерини уже е актом мистецтва.

– Ага, просто друга Кшесинська, – рiзко кинула Бася.

Ярослава почервонiла.

– У нас iнодi говорили, – пiсля павзи додала вона, – що якби Бронiслава вирiшила ставити «Лебедине озеро», Одетту-Одилiю вона вiддала б Вiрi.

«Лебедине озеро» Тарас Адамович бачив, хоч i пам’ятав дуже невиразно. Давня нiмецька легенда, яку переповiдали балерини мовою тiла. Гер Дитмар Бое якось писав йому, що в будь-якiй нiмецькiй легендi обов’язково мае бути свiй Зигфрид. Без нього вона – або не нiмецька, або не легенда.

– Киiв ще не бачив «Лебединого озера», – повiдомив Щербак.

– Хiба? – запитав Тарас Адамович.

– Тiльки уривки. Окремi сцени з балету. Та й то – у виконаннi гастролерiв.

Бiлявка Бася з викликом подивилась на нього.

– Ще побачить! – пообiцяла вона хтозна-кому.

Тарас Адамович усмiхнувся:

– Я теж подiляю вашу впевненiсть, що Одетта – Вiра Томашевич – мае знайтися. Особливо, якщо ви нам допоможете.

Бася скривилась, усiм своiм виглядом демонструючи, що мала на увазi зовсiм не те. Тарас Адамович подивився на третю дiвчину, на яку спершу не звернув увагу. Теж бiлявка, але не така яскрава, як Барбара. Невиразне личко, яке складно запам’ятати. Вона вiдчула його погляд i звела на нього переляканi свiтлi очi.

– Коли ви востанне бачили Вiру Томашевич? – запитав Тарас Адамович, звертаючись до всiх трьох.

Вiдповiдi були рiзними. Бася рада була б не бачити нiколи, але зустрiла Томашевич на останнiй репетицii в театрi, за день до ii зникнення. За словами Басi, Вiра, як завжди, була нестерпною i нестабiльною.

– Тобто? – не зрозумiв Тарас Адамович.

Бася мовчала. З поясненнями допомогла Ярослава:

– Вiра неймовiрно ставала в арабеск… Завмирала в позi, але центр тяжiння нiби змiщувала вперед, часто розкривала плечi. Здавалось, от-от впаде, але вона могла завмерти так надовго, це було дивовижно… Не академiчно, але прекрасно…

– Неправильно, – обiрвала ii Бася.

Ярослава знiтилась. Сама вона бачила Вiру вранцi, в день ii виступу в Інтимному театрi – вони разом ходили до модистки.

– Вiра щось шила на замовлення?

– Нi, я шила… Тобто менi шили капелюшок, Вiра допомагала обирати фасон.

– Вона про щось говорила? Важливим е все, що ви згадаете, – Тарас Адамович витягнув з кишенi записник.

– Я… Навряд чи я зможу чимось допомогти. Ми просто говорили… Щось безглузде, неважливе. Вiра сказала, що iй бiльше подобаються етюди, якi вона репетирувала з Бронiславою, нiж сцени з класичного балету.

– Вона не казала про плани на вечiр?

Ярослава зморщила лоба.

– Це було давно… Здаеться, вона збиралась з кимось зустрiтися.

– З ким саме?

– Я… не пам’ятаю.

Бася закотила очi. Тарас Адамович кинув на неi запитливий погляд.

– Ярослава не вмiе брехати, – пояснила бiлявка. – Всi в театрi знають, що Вiра крутить роман з Назимовим, це офiцер з 1-i запасноi роти, палкий поцiновувач ii неакадемiчностi.

– А ви не схвалюете?

– Неакадемiчнiсть? Звичайно.

– Нi, роман.

Бася розсмiялась.

– Роман якраз схвалюю, маю надiю, що Ромео колись забере свою Джульетту з нашого театру, де всi такi нуднi та академiчнi.

Третю дiвчину звали Марi. Тарас Адамович ще раз подивився на неi, щось записав у блокнотi. Марi Вiру не бачила, принаймнi точно не могла згадати, коли вони зустрiчалися востанне. Марi хотiла якнайшвидше пiти, бо перерва закiнчувалась, а вона мала купу справ. Тарас Адамович зiтхнув. Щербак спiвчутливо поглянув на нього.

– Останне запитання, – мовив слiдчий. – Скiльки заробляють балерини?

– Що? – здивовано заклiпала очима Бася.

– Ви ж отримуете платню? – поставив уточнювальне запитання Тарас Адамович.

– Так, але…

– То скiльки?

– Ми не обговорюемо…

– Звичайно. Але ви ж можете назвати суму?

– Дев’ятнадцять карбованцiв.

Суму врештi назвала йому Марi, якiй так кортiло пiти. Це багато чи мало? Нижчi полiцiйнi чини отримували близько двадцяти-двадцяти п’яти. Стiльки ж – учитель початковоi школи. Чи могла Вiра на цi грошi утримувати себе та сестру? Оплачувати житло, а Мiра Томашевич говорила, що згодом вони винайняли всю квартиру? І найголовнiше – платити за навчання сестри?

– Чому ви запитали про грошi? – допитувався Щербак, коли вони прогулювались коридором.

– Щоби зрозумiти, що сталося, потрiбно знати, чим жила Вiра Томашевич, що ii турбувало.

– Навряд чи вона турбувалась про грошi.

– Чому ви так думаете?

Щербак потер пiдборiддя.

– Я спробую пояснити. Вiра… спокiйно ставилась до грошей. Нiколи не працювала безкоштовно, навiть якщо по допомогу до неi звертались друзi. Вона позувала для мене, але я платив iй погодинно.

Тарас Адамович мовчав, обдумуючи почуте.

– У неi не було вiльного часу, постiйнi виступи, етюди, робота натурницi, репетицii в театрi.

Слiдчий зупинився бiля великого дзеркала. Подивився на зображення Щербака в ньому.

– Отже, Ярослава каже правду – Вiра талановита?

– Звичайно. Вона неймовiрна. Бася заздрить, – вiн стенув плечима. – Але варто вiддати Барбарi належне – свое ставлення до Вiри вона демонструе доволi щиро, без вивертiв та брехнi.

Пiсля павзи додав:

– Якщо ви думаете, що в театрi хтось мiг затiвати проти Вiри щось лихе, то це точно не Бася. Вона занадто прямолiнiйна.

– Тодi нам варто поговорити з кимось менш прямолiнiйним, – усмiхнувся Тарас Адамович.

Менш прямолiнiйних колег Вiри Томашевич вони вiдшукали за пiв години. Усi яскравi, наче метелики.

– Отруйнi, як павучихи, – тим часом прошипiв Щербак лиховiсне попередження, поки вони крокували коридором театру, зазираючи до гримерок. Тарас Адамович зупинився. Обмiрковував почуте, зiставляв факти.

– Я можу зустрiтися з Бронiславою Нiжинською? – запитав раптом.

– Навряд чи почуете щось нове, – вiдповiв художник. – Хiба що вона не послуговуеться плiтками.

В однiй з гримерок зупинились, Тарас Адамович знов дiстав записник. Дiвчата базiкали, перемежаючи розповiдь смiхом i натяками.

– Бася точно не перейматиметься зникненням Вiри, – казала одна. – Тепер на Цар-дiвицю з «Горбоконика» Нiжинська, напевне, поставить ii.

– Мабуть, розважаеться з вiйськовими, – кинула iнша. – Казала, що хоче на озера, подихати свiжим повiтрям.

– Певно, киiвське повiтря надто задимлене для нашоi прими.

Смiх. Радiсний, з нотками торжества. Добре, що вiн не взяв сюди Мiру.

– З якими саме вiйськовими зустрiчалась Вiра? І де? – запитував слiдчий. Дiвчата вiдповiдали, не задумуючись.

– У «Семаденi», часто у «Празi» чи «Франсуа».

І звучало прiзвище, яке вiн уже чув: «Назимов. Сергiй Назимов».

– Дiзнались щось цiкаве? – запитав Щербак уже на вулицi.

– Можливо.








Все вказувало на те, що потрiбно поговорити з офiцером. Балерини натякали на те, що вiн не пробачае зради.

– Вiн запальний, – хихотiла одна.

– А Вiра… не зважала на це, – додавала друга.

– Хiба вiн не дарував квiти тобi, Лiзi?

– Менi багато хто дарував квiти, я маю пам’ятати всiх?

– Назимова складно забути, – смiялись балерини.

Тарас Адамович подивився на свого супроводжувача.

– Олеже Іраклiйовичу, а що ви скажете про Назимова?

Обличчя Щербака перетворилося на маску.

– Офiцер, який не на фронтi? Та вiн бiльший актор, нiж усi, кого ви бачили сьогоднi в театрi, – й картинно вiдкинувши волосся з лоба, надiв капелюха.

Тарас Адамович повернувся до свого яблуневого обiйстя близько четвертоi години. Затишок саду обiйняв i поглинув його вiдразу, вiдгороджуючи вiд свiту, де яскравi, як метелики, балерини казали одна однiй щось отруйне, художники допомагали колишнiм слiдчим, а офiцери пiд час вiйни розважались у киiвських ресторанах.

Мiра вiдчинила хвiртку за пiв години, вiдстукала каблучками по дорiжцi до веранди, пiрнула в будинок, туди, де в кiмнатi з шафою та столом бiля вiкна чекала на неi Естер – стара друкарська машинка. Вона оселилася в цьому помешканнi ще за часiв дiда Тараса Адамовича, але iм’я iй дав теперiшнiй власник. З единою метою – аби це iм’я звучало в його домi.




VI. Три жмутики гiацинтiв





Черговий ранок упав бiлим осiннiм туманом на яблуневе обiйстя Тараса Адамовича. Вiн прокинувся ранiше, нiж зазвичай, вийшов на веранду й завмер, милуючись прозорими кришталиками роси на травi. Гарно. Втягнув носом густе, ледь прохолодне повiтря, вщерть наповнюючи ним легенi. Видихнув, розiм’яв плечi.

На кухню повернувся, сповнений ранковоi бадьоростi, яку подарувало осiнне повiтря яблуневого саду. Такий настрiй потребував якихось змiн. Вiн вирiшив почати iх iз джезви. Вiдставив бронзову, в якiй варив каву кiлька днiв поспiль, – спадок вiд дiда, i дiстав мiдну – ii подарували колеги.

З нею в нього склалися непростi стосунки: вона постiйно тьмянiла. Бронзова добре полiрувалась руками – цього було достатньо для збереження кольору. Мiдна вимагала бiльшоi уваги. Цього ранку вiн мав на неi час. Взяв з полички сiльницю, додав яблучного оцту. Помiшуючи розчин, обережно додав борошна. Минулого разу чистив джезву лимоном та сiллю. Результат був дивовижний, хоч i нетривкий. Сумiш з борошна, оцту та солi нанiс на поверхню джезви. Тепер варто почекати, хай дiе.

Вийшов у сад, зiбрав зi ще вологоi трави опалi червонобокi яблука, поставив кошик на верандi. Треба буде порiзати iх якнайшвидше – побитi боки за двi-три години зiпсують плоди. Яблучне варення з фруктiв, що впали самi, завжди мало особливий смак – з ноткою солодкоi перестиглостi. Сильвестр Григорович не вiдчував цю нотку, але можна запропонувати порiвняти два види варення Мiрi.

Дiвчина прийде по обiдi, як завжди сповнена рiшучостi й тривожних думок. З кожним днем, що минае без звiстки про сестру, рiшучiсть ii стае виразнiшою, а тривожнi думки нестерпними. Вiн вiдчував це, коли вона, не мигаючи дивилася на нього своiми бездонними синiми очима. Днi тягнуться повiльно, важке полуденне повiтря застигае мiж будинками й примушуе людей рухатися не поспiшаючи. І здаеться, думки так само повiльно, як мухи в злегка загустiлому медi, повзають у його головi.

Потрiбно вiдвiдати Інтимний театр, оглянути iнтер’ер, знайти танцiвницю, яку Мiра бачила в день зникнення сестри. Варто було б вiдшукати Сергiя Назимова в ресторанi чи на службi, розпитати в нього про стосунки з Вiрою Томашевич. Незайвим буде повернутися до розшуковоi частини й з’ясувати, чи прiзвище Досковського раптово не спливало у звiтах слiдчих останнiм часом. Треба зустрiтися з дружиною балетмейстера Бронiславою Нiжинськоi та розпитати в неi про конфлiкти Вiри з iншими балеринами.

Пройтися б у «Семаденi», прогулятися б до Шато де Флер. А може, поговорити з курсистками, подругами Мiри? Чи не тому Вiру Томашевич нiхто не може знайти вже майже десять днiв, бо вона сама не хоче бути знайденою? Надто багато запитань. Щоби отримати вiдповiдi, потрiбно платити найдорожчим – часом.

Тарас Адамович зiтхнув i взявся чистити джезву. Обмив ii пiд холодною водою, витер чистим рушником з льону, який тримав на кухнi заради неi. Вибаглива посудина. Вiдмiряв три ложки кави, залив водою, поставив у пiсок. Опустився на стiлець, поринув у думки. Отямився, аж коли пар над темною поверхнею кави сповiстив, що напiй варто помiшати. Дав йому ще трохи часу розкрити аромат, вiдтак винiс джезву на веранду, яку потрохи починало заливати сонцем.

Сховався з непрочитаними листами в затiнку, зробив ковток. Кава в блискучiй джезвi завжди iнша – наповнена вдячнiстю, ароматнiша. Вона не потребуе нi цукру, нi вершкiв, прекрасна у своiй чорнотi. Вiдставив фiлiжанку й прикрив очi, очiкуючи, що невдовзi хвiртка рипне, сповiщаючи про прихiд Костя – рознощика газет.

Малий кур’ер не забарився. Ось i вiн, усмiхнений, з газетою в руцi прямуе до веранди. Тарас Адамович вправним рухом поклав у долоню хлопця гривеник.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу, – привiтався той.

– Доброго, доброго, – з теплотою в голосi вiдповiв господар дому. – Кави?

– Якщо ваша ласка, – несподiвано погодився Кость.

Тарас Адамович усмiхнувся. Зазвичай не можна було вгадати, коли саме його ранковий гiсть складе йому компанiю. Однак для таких особливих випадкiв господар завжди тримав напохватi якiсь смаколики. Цього разу – яблучний пирiг. Запросив хлопця до столу, на мить зник у будинку, винiс частування. Каву Кость пив повагом, оцiнюючи смак.

– Ви почистили джезву, – констатував вiн. І незрозумiло було – завважив вiн ii блискучу поверхню чи зробив висновок зi смаку напою.

– Як справи у видавництвi? – ввiчливо запитав Тарас Адамович.

– Як завжди – метушня, – стенув плечима хлопець, – Румунiя тепер теж воюе, – продовжив вiн тоном знавця, що веде свiтську бесiду.

– Так, – зiтхнув Тарас Адамович.

З початком вступу Румунii у вiйну обривалось його листування з гером Дитмаром Бое, який надсилав листи з воюючоi Нiмеччини до Румунii, а вже звiдти пан Дан Тодореску, лiкар, пересилав iх до Киева. Румун теж був шаховим партнером Тараса Адамовича, однак ця гра зацiкавила його недавно, тож iхнi партii бiльше нагадували уроки майстерностi, якi досвiдчений викладач дае неофiту. Натомiсть листування з гером Бое було суперництвом: холодним i виваженим, сповненим iронii й глибокоi поваги гравцiв один до одного. Якщо з мосье Лефевром можна було грати запально, ризикувати, то гра з гером Бое вимагала уваги та терплячостi. Тепер партiю з нiмцем доведеться вiдкласти. Хтозна на скiльки рокiв. Тарас Адамович потер пiдборiддя. Шкода.

Хлопчина iз задоволенням пригощався. Їв швидко, вiдкушуючи великi шматки – давня звичка не вiд доброго життя. Упiймав погляд Тараса Адамовича, вiдклав пирiг, ввiчливо запитав:

– Як просуваеться ваша справа?

– Поки невiдомо. Забагато запитань.

– Тiтка каже, багато питань – багато зiтхань. Але я не певен, що саме вона мае на увазi, вона трохи… – вiн промовисто подивився на Тараса Адамовича. Колишнiй слiдчий мовчки пiдсунув до нього тарiлку з пирогом. Кость додав:

– Пан редактор сьогоднi стрiв мене в коридорi, засипав запитаннями. Чого швендяю, чого плутаюсь пiд ногами? Не думаю, що вiн чекав на вiдповiдi. А вам вони потрiбнi?

– Потрiбнi.

– То спробуйте вiдповiсти хоч на деякi запитання.

– Якби ж знати, на якi саме.

– Оберiть найголовнiшi.

Звучить просто. Але як обрати? Що важливiше – поговорити з тими, хто бачив Вiру в Інтимному театрi чи кинутись на розшуки Досковського, який може прикриватись фальшивими документами?

– Розумiеш, зникла дiвчина…

– Ваша родичка?

– Не зовсiм так. Тобто… зовсiм не так. Просто дiвчина, з театру…

– Актриса?

– Щось таке.

Кость багатозначно гмикнув.

– А хто ii бачив востанне?

– Багато хто – вона виступала на сценi.

Гiсть хитнув головою, примружився.

– Мають бути тi, хто бачив ii, коли вона зiйшла зi сцени. Вона ж не iлюзiонiстка?

– Гадаю, нi. Вона балерина, – мовив колишнiй слiдчий.

– Я чув, що в Індii факiр може пiдкинути мотузку вгору й вона зачепиться за небо. По нiй вiн вилазить до самого Бога й ховаеться у хмарах, – останню реплiку вiн промовив майже пошепки.

Тарас Адамович вiдкинувся на спинку крiсла, пробурмотiвши:

– Індiйський канат… Нi, не думаю, що вона зникла, пiднявшись зi сцени на мотузцi. Але ти нагадав менi оповiдi дiда. Вiн говорив, що якось зустрiв чоловiка, котрий показував такий фокус. Це було давно, дiд воював на Закавказзi. Але в тому фокусi чоловiк зникае в небi, а потiм знову з’являеться на землi. Дiвчина, яку я шукаю, поки так i не з’явилась.

– Хтось мав би бачити ii, – впевнено мовив Кость i сьорбнув каву.

– Хтось мав би, – погодився Тарас Адамович.

Хлопець вiдставив порожню фiлiжанку.

– Дякую за каву, – вiн пiдвiвся.

– Дякую за газету, – в тон йому вiдповiв господар дому.

Хлопець покрокував дорiжкою до хвiртки. Тарас Адамович дивився йому вслiд i згадував, що говорила Мiра Томашевич про тих, хто бачив ii сестру пiсля виступу. Художник i балерина. Ім’я художника можна знайти в паперах – Мiра акуратно надрукувала своi свiдчення й поклала в теку. Балерина була безiменною, доведеться шукати свiдкiв в Інтимному театрi i, можливо, знову говорити з плiткарками з оперного.

Отже, найважливiше завдання на сьогоднi – вiдвiдини Інтимного театру? Треба вiдшукати свiдкiв за лаштунками, розпитати артистiв, бiльшiсть з яких можуть бути гастролерами. Мае бути краще рiшення, таке, що вимагае менше метушнi. Елегантне рiшення. Може, знову звернутися до Щербака, аби той допомiг знайти колегу? Зустрiтися, скажiмо, в «Семаденi», й заодно поговорити з офiцiантами про вечiр зникнення Вiри.

Вiн налив другу чашку кави, цього разу додав вершкiв, зайшов у будинок. У кiмнатi Естер вiдчинив одну з шухляд, узяв теку. Акуратним почерком Мiри на нiй стояв напис: «Справа викраденоi балерини».

– Ми не впевненi, що ii викрали, – сказав тодi Мiрi Тарас Адамович.

– Тодi, яку назву ви пропонуете?

– «Справа балерини». Або «Справа зниклоi балерини».

Мiра опустила очi.

– Розумiете, «Справа балерини» звучить так, нiби злочинницею е сама балерина.

– Можливо, – погодився Тарас Адамович.

– Якщо ж говорити про «зниклу балерину», то мене бентежить слово «зникла». Вiра не розчинилась у повiтрi. Я знаю, хтось посприяв тому, аби вона…

Тарас Адамович вирiшив не сперечатися. Врештi, остаточну назву вони зможуть придумати тiльки тодi, коли дiзнаються правду про Вiру Томашевич.

– Добре, залишимо «викрадену», доки не пiдтвердимо чи спростуемо цю гiпотезу.

Мiра вдячно усмiхнулась i поклала теку в шафу.

Згадуючи ii усмiшку, Тарас Адамович гортав папери далi, читав свiдчення. Ось воно:



Корчинський. Вiн сказав, що зустрiв Вiру за лаштунками i провiв до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що вiн дуже гарний.


Прiзвище художника, з яким варто було б поговорити, йому вiдоме. Тарас Адамович вийшов з текою на веранду й одразу згадав про каву, яка вже охолола, й газету. Зручнiше вмостився в крiслi, й, аби вiдволiктися вiд сотень думок, що не давали йому спокою, й зробивши перший ковток, вже збирався перегорнути першу сторiнку, яку «Киянин» незмiнно присвячував оголошенням. Аж раптом спiткнувся поглядом на заголовку «Інтимний театр». Уважно прочитав:



Интимный театръ. Сегодня, 8 сентября, новая программа. Н. В. Дулькевичъ – цыганские романсы. Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ – tanse polskie Oberete, Krakoviak. М. М. Фатеева – рассказы 1) Люси – инсценировка мелодекламацiи, текст Альфреда де-Мюссе, муз. Годара. 2) О, повтори! – стилизацiя дуэта, муз. Бадiа, 3) Пастораль (vert et blank), муз. Г. А. Березовскаго, танцы З. Т. Ламге, 4) Влюбленный парикмахеръ (жестокiй романсъ) – режиссеръ Г. П. Гаевскiй, дирижер – Г. А. Березовскiй. Уполномоч. А. Я. Лугарскiй. Начало 1-го спектакля – 7 час, 2–8 ?, и 3-го – 10 часов вечера. Места нумерованныя. В непродолжительн. времени начнутся гастроли Е. Э. Крюгеръ.


Замислився. Вiдклав газету. Повернувся на кухню, зняв стос газет з буфету. Останнi номери «Киянина» вiн зберiгав протягом кiлькох тижнiв. Давнiшi – розстеляв на горищi для сушки яблук. Ще коли працював у вiддiлi розшуку, не лiнувався збирати вирiзки з рiзних видань. Щоденнi газети вибовкували слiдчим потрiбну iнформацiю не гiрше плiткарок у театрi.

У стосi знайшов потрiбний номер – 30 серпня 1916-го, вечiр зникнення Вiри Томашевич. На першiй сторiнцi – оголошення Інтимного театру. Пробiгся очима по тексту, знайшов вже знайомi прiзвища: Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ, а поруч було «В. Ф. Томашевичъ». Отже, про виступ Вiри Томашевич у той вечiр в Інтимному театрi могли знати не тiльки найближчi друзi.

Вiдклав газету, подивився на джезву, що сяяла надраеними боками, одним ковтком допив каву. Мимоволi знов опустив погляд на свiжу газету, торкнув пальцями сторiнки, що ще пахла друкарською фарбою. Завдяки рамкам та великому шрифту в око впали вiдразу два оголошення – про панахиду за покiйним Петром Олександровичем Головачовим у Троiцькiй церквi та про те, що Maison Кругликовъ отримав моделi та хутро за адресою Хрещатик, 10.

Цирк запрошував на двi святковi вистави. Оперета оголошувала про вiдкриття зимового сезону. Мiський театр кликав на «Демона» та «Травiату». Музична школа вiльного художника Н. А. Тутковського запрошувала учнiв на навчання. Оголошення вiд державного банку та казенноi палати вiн пропустив, натомiсть зупинив погляд на колонцi огляду военних дiй.

Перше речення було багатообiцяльним: «Наступленiе нашихъ союзниковъ на западномъ фронте протекает съ выдающимся успехомъ». У газетi повiдомлялось, що про успiхи французiв уже писали в попереднiх номерах, а щодо британцiв, то станом на 1 вересня вони провели атаку на своiй частинi фронту i взяли пiд контроль низку важливих об’ектiв: Флер, Курселетт i Мартинпюиш. За 5 днiв боiв британцi захопили бiльш нiж 5 тисяч полонених, 19 гармат та понад 50 кулеметiв. Французи протягом 2–5 вересня закрiпились на правому березi Сомми. Аби полегшити свое становище, нiмцi кiлька разiв контратакували в Шампанi (деякi атаки вiдбулись на росiйськiй частинi фронту) однак були вiдкинутi силами союзникiв i зазнали великих втрат.

Певно, гера Бое зараз не дуже радують подiбнi колонки в нiмецьких газетах. Мосье Лефевр навпаки, мабуть, читае вголос, майже декламуе абзаци про перемоги французiв. І кричить iз заквiтчаного балкона своеi квартири C’est magnifique!. Сергiй Назимов п’е вино в ресторанi «Прага», адже е, що святкувати – на росiйськiй частинi фронту вiдбили атаку нiмцiв.

Ковзнув поглядом по нижньому краю газети, завмер. Зовсiм маленьке оголошення, нiяких рамок чи особливих шрифтiв. Акуратне, вiн мiг би його навiть не помiтити. Врештi, вiн не шукав його, але щойно побачив – i раптовий спогад пронизав свiдомiсть. П’ять рокiв тому такi самi поодинокi оголошення з’являлись у киiвських газетах. В оголошеннi повiдомлялось:



Отдел садоводства Киевского общества сельского хозяйства (Лютеранская, № 11) симъ доводит до сведенья г.г. членовъ общества, что, имея въ своемъ распоряжении спецiалиста-садовника, даетъ всякаго рода советы и указанiя по устройству садовъ и производству сезонныхъ работъ. Условия выезда сообщаются по запросу. Требованiя исполняются по очереди.


Вiдклав газету, заплющив очi. Тодi, в 1910-му Вiддiл садiвництва Киiвського товариства сiльського господарства писав про те, що продае всiм охочим гiацинти – в горщиках та жмутиках. Три жмутики гiацинтiв в однi руки – зi знижкою.

Тарас Адамович неквапом повернувся до будинку i за двадцять хвилин вийшов на веранду вже в зовсiм iншому виглядi – свiтлий костюм, хвацький капелюх, валiзка. Цього разу вирiшив iхати не на трамваi, хоч дiйшов до зупинки. Помахом руки зупинив фаетон, легко пiднявся схiдцями.

– На Кузнечну, – сказав вiзнику, й додав: – Менi потрiбен будинок на розi Кузнечноi й Караваевськоi.

Вiзник кивнув, хвицнув коня, фаетон рушив. Тарас Адамович знав адресу, бо працюючи на своiй посадi неодноразово бував вiзитером редакцii газети «Киянин», чи не единоi газети регiону, яку, за чутками, регулярно читав iмператор Микола ІІ.

Минулого разу вони запiзнились. Але цього разу вiн натрапив на одне з перших оголошень, у ньому поки не було згадки про гiацинти, отож тi, хто його замовив, тiльки розгортали дiяльнiсть. Є шанс встигнути. Вiн мусить встигнути.

План дiй вимальовувався швидко – редакцiя газети, розшукова частина, далi – на Лютеранську, 11, хоч вiн i був певен, що нiчого там не знайдуть, але перевiрити не завадить. Якщо зробить усе швидко, можна встигнути на вечiрню програму в Інтимному. Три жмутики гiацинтiв в однi руки – оголошення з таким текстом можуть з’явитися пiзнiше, якщо вiн не встигне. Минулого разу не встиг. Цього разу… Цього разу все могло скластися iнакше. Все мусить скластися iнакше.

Хто збирае гiацинти за лаштунками театрiв?




VII. Імператорський зв’язаний чай





Вiн читав цю газету давно й регулярно – з 1913-го, коли на ii сторiнках почали з’являтись публiкацii з розслiдування «справи Бейлiса». Миколу Красовського, головного слiдчого розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii, звiльнили з посади саме тому, що вiн не погодився з версiею про ритуальний характер убивства хлопчика Андрiя Ющинського евреем Менделем Бейлiсом. Версiя розвалювалась на очах, Красовський запевняв прокурора, що Бейлiс – не вбивця, однак у справу втрутилась влада, а газети, щедро оплачуванi чорносотенцями та ультраправими органiзацiями, спалахнули звинуваченнями. Роздмухувалась iдея «кривавого завiту», за якою евреям для ритуалiв потрiбна була християнська кров.

Кращi киiвськi адвокати стали на захист несправедливо обвинувачуваного прикажчика цегляного заводу. Красовський був упевнений, що до вбивства причетна киiвська бандитка Вiра Чеберяк. Розслiдування Красовського опублiкував «Киянин». Вiдтодi Тарас Адамович почав прихильнiше сприймати газету, яку ранiше вважав рупором монархii. Врештi Бейлiса виправдали, хоч покарання невiдомо за що не уникнув – просидiв увесь час поки тривало розслiдування – майже два роки – у в’язницi.

Микола Красовський, якого Тарас Адамович нерiдко запрошував на наливку власного приготування, салютуючи чаркою господарю будинку, казав:

– Справа Бейлiса – це Цусима для полiцii. Пiсля такого повернути довiру людей неможливо.

– Ми вже не полiцiянти, – ковтнувши гiрко-солодкий вишневий напiй, вiдповiдав йому Тарас Адамович.

– Хтозна, – вiв далi Красовський, – можливо, тiльки ми – полiцiянти.

Красовський пiдiслав агентiв до зведеного брата Вiри Чеберяк, який зiзнався в убивствi: виявилось хлопчик знав, що Вiра була скупницею краденого, бо часто бував у неi вдома – товаришував iз сином бандитки. Хтозна – через дитячу сварку чи жарт – Андрiй сказав, що видасть Вiру Чеберяк полiцii. Цi слова стали для нього фатальними. На судi переказ приватноi розмови агента Красовського не прийняли як доказ, а брат Чеберяк вiд своiх слiв вiдмовився. Здаеться, Вiру Чеберяк так i не засудили.

Теж Вiра. Ох, цi Вiри…

Фаетон нiс його вулицями ранкового мiста. Час до полудня Тарас Адамович звик проводити вдома. Киiв, що поволi скидав серпанок ранкового сну, вiн бачив зрiдка, тому, забувши про клопоти, милувався доладною забудовою, величчю храмiв, зеленими островами садiв та паркiв.

Редакцiя розмiщувалася в одноповерховому особняку. На цьому ж дворищi – друкарня i триповерховий прибутковий будинок. Слiдчому потрiбен був саме цей дiм – на розi Кузнечноi та Караваевськоi, якщо, звiсно, в редакцii нiчого не змiнилось з часу його останнього вiзиту. Метушня в коридорi та мiж кабiнетами нагадала Тарасовi Адамовичу про його минулi вiдвiдини – вони теж розшукували тих, хто давав оголошення в газетi. Тодi в редакцii вiдреагували на iхне прохання надати данi знехотя.

Тож нинi, зупинившись поглядом на напiвсоннiй рожевощокiй панянцi за столом з купою паперiв, вiн подумки закотив очi. Пiдiйшов ближче, привiтався. Ранiше засобом впливу на таких панночок, якi не надто охоче копирсалися в паперах, був полiцiйний жетон. А зараз? Тiльки безапеляцiйний тон i трохи блефу. Науку блефувати йому викладав Красовський, який помiж шахами i картами обирав не шахи.

– Розумiете, Тарасе Адамовичу, – казав головний слiдчий розшуковоi частини, – шахи трохи нагадують менi преферанс, а я його не люблю. Розклали фiгури, зробили кiлька ходiв i обидва гравцi уже повнiстю розумiють ситуацiю – хто виграв, а хто готовий погодитися на нiчию.

– Бувае по-рiзному, – заперечував шахiст.

– Але зазвичай саме так. Який сенс догравати партiю, коли немае несподiванок. У преферансi теж так само, принаймнi, може бути так. Питання в однiй-двох картах, якщо вони розiгранi, – доля партii вирiшена. А бувають розклади, коли взагалi немае сенсу грати.

– А який для вас сенс у грi?

– Ризик. Блеф. Трохи удачi. Усе мае значення, нiколи не знаеш, як скiнчиться партiя, поки не дограеш ii до кiнця.

Тарас Адамович усмiхнувся.

– Ви азартний гравець, – сказав вiн, пiдливаючи гостю наливки.

– Ви теж. Просто ховаетесь за маскою нудного преферансиста.

– Хтозна, може маска – не така вже нудна, – знизував плечима господар дому.

Блефувати в шахах вкрай важко, особливо, коли партнери грають нарiвнi. Тарас Адамович чухав скроню, усмiхався.

– У шахах ми бачимо повну картину. Коли граемо в карти – картина неповна. Тому в картах блеф виглядае ефектно й елегантно, а в шахах можна скотитися до жалюгiдного вiдчаю.

– Тобто?

– Блеф мае сенс тiльки за поганоi гри.

– Так, – погодився Красовський.

– Але в шахах твiй суперник бачить ситуацiю на дошцi. Вiн розумiе, чия позицiя сильнiша. Можна пожертвувати фiгурою, зробити несподiваний хiд, плекаючи мрiю, що вiн зiб’е з пантелику суперника й той наробить помилок, але це рiдко спрацьовуе.

Красовський примружився:

– Ви нiколи не блефували в шахах?

– Блефував, – спокiйно сказав Тарас Адамович. І додав: – Кiлька разiв. Однак тiльки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, i водночас готувався до атаки.

Красовський схвально хитнув головою:

– Ви так розповiдаете про шахи, що я майже готовий повiрити, що це справдi захоплива гра.

Тарас Адамович усмiхнувся, однак промовчав.

Красовський умiв блефувати. Минулого разу в редакцii «Киянина» вдалося вивудити чимало iнформацii саме завдяки цьому його вмiнню. Нинi колишнього головного слiдчого Киiвськоi мiськоi полiцii поруч не було, отож говорити з рожевощокою працiвницею редакцii доведеться самотужки. Блефувати теж.

Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сiв у крiсло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знiтитись пiд його поглядом, поклав газету на стiл перед нею.

– Чие це оголошення? – запитав грiзно.

Панянка заклiпала очима.

– Я не розумiю, – почала белькотiти вона. – Хто ви? Що… що сталося?

– Хто я? – перепитав Тарас Адамович. – Ви краще скажiть менi, хто ви? За кого ви себе маете?! Я запитаю тiльки один раз – хто дозволив вмiщувати у вашому дешевенькому оголошеннi мою домашню адресу?

Дiвчина, певно, почала усвiдомлювати, що сталася помилка. Заметушилась, схопилась з мiсця, пообiцявши повернутися за хвилину. Вона й справдi швидко повернулась разом з худорлявим юнаком.

– Менi повторити запитання? Чи вiдразу пiти в полiцiю?

Худорлявий зблiд, рожевощока знову заклiпала очима.

– Що сталося, пане…

– Ось! – Тарас Адамович тицьнув пальцем в оголошення вiддiлу садiвництва. – Тут моя адреса! З самого ранку до мене приходять невiдомi люди в пошуках якогось садiвника!

– О-о-о-о, – простогнав худорлявий.

– О-о-о-о, – повторила за ним рожевощока. – Можливо, вкралась помилка.

– Ви неймовiрно розумнi! – саркастично заявив iй Тарас Адамович. – Я навiть не тягтиму вас до полiцii, – багатообiцяльно мовив вiн i зробив загрозливу павзу, – якщо ви назвете менi того паскудника, який дав вам мою адресу.

– Але, – майже пошепки сказала дiвчина, – але… ми його не знаемо.

– Розумiете, оголошення приносять рiзнi люди. Ми не можемо запам’ятати всiх.

– Але ж ви маете журнал звiтностi?

– Так, але в ньому фiксуеться лише те, що за оголошення заплачено.

Тарас Адамович ще раз грiзно подивився на юнака.

– Що ж, тодi менi, певно, таки доведеться завiтати до вiддiлку.

Дiвчина благально подивилась на нього, юнак спромiгся на реплiку:

– Пане! Сталась помилка, нам дуже шкода… Ми…. Якби ми могли ii виправити…

– То спробуйте, – спокiйно запропонував Тарас Адамович.

Вiн ще раз уважно подивився на юнака.

– Ви приймаете оголошення?

– Так.

– І ви не пам’ятаете, хто принiс це?

– Здаеться, то була дiвчина…

– Здаеться?

– Я певен.

Тарас Адамович ще уважнiше подивився на спiврозмовника.

– Бiльше ви нiчого не запам’ятали?

– Я… вона була елегантна. Я ще подумав: якось дивно, що вона мае якесь вiдношення до…Вiддiлу садiвництва…

Тарас Адамович вийшов з редакцii з усмiшкою на вустах. Хтозна, чи худорлявий звертатиме увагу на того, хто принесе наступне оголошення, але якщо вiн справдi зможе допомогти в розслiдуваннi – отримае винагороду. Принаймнi так вiн йому пообiцяв. На слова про грошi вiн вiдреагував дуже позитивно, отож е надiя, що наступного разу вiн пильнiше придивлятиметься до будь-кого з Вiддiлу садiвництва Киiвського товариства сiльського господарства.

До полудня Тарас Адамович також встиг купити квиток у касi Інтимного театру на вечiрню програму й повернутися додому. Лишалось визначитися з тим, кого варто взяти з собою. Мiра акуратно занотувала б його роздуми, зате Щербак… Щербак упiймав би кiлькох можливих свiдкiв, поговорив би з колегами-художниками. Де вiн там живе, поцiновувач балету? Тарас Адамович витягнув записника й знайшов потрiбну адресу.

Цього разу рушив на трамвайну зупинку – 13-й маршрут проходив поблизу Гоголiвськоi. Подумалось: «Зручно. Отже, вибiр на користь художника. З курсисткою можна поговорити пiзнiше». На столi, що стояв на верандi, лишив записку для Мiри на випадок, якщо не встигне повернутися до ii приходу. Хтозна, чи надовго його затримае розмова з художником. Чи погодиться Олег Щербак, нещасливий залицяльник, допомагати слiдчому шукати Вiру Томашевич?

Будинок на Гоголiвськiй, четвертий поверх. Невiдомо, чи застане вiн вдома художника, але сподiвався на це. Пiдiймався сходами, прислухаючись до звукiв. Ось чиiсь кроки, гавкiт собаки. Високий чоловiк у формi швидко спускався вниз, зачепивши рукавом валiзку Тараса Адамовича. Колишнiй слiдчий зупинився перед напiвпрочиненими дверима. Здивовано роззирнувся, злегка постукав.

– Олеже Іраклiйовичу! – погукав господаря. З надр квартири почув якесь мугикання, потiм у шпаринi, що ii лишили напiвпрочиненi дверi, з’явилась невдоволена половина обличчя художника.

– Що ще? – стражденним тоном протягнув вiн. Завваживши Тараса Адамовича, здивовано заклiпав. Половина обличчя з невдоволеноi перетворилась на майже радiсну.

– Щасливий бачити вас! – художник широко прочинив дверi, демонструючи на собi розцяцькований квiточками довгий халат. Друга половина обличчя, яку тепер гiсть мiг роздивитись, виглядала не так радiсно, як перша – художник тримався за око.

– Щось сталося? – запитав Тарас Адамович.

– Заходьте, розповiм, – запросив його Щербак до помешкання. Тарас Адамович переступив порiг.

Квартира була простора, з великими вiкнами, захаращена неймовiрною кiлькiстю яскравих речей, проте, як не дивно, виглядала ефектно. Неабияке враження на Тараса Адамовича справив великий диван насиченого вишневого кольору – таких йому ще не доводилося бачити. Поруч з ним – плетене крiсло з купою рожевих подушок. Бiля вiкна – мольберт, вздовж стiн розставленi картини й натягнутi полотна, фарби й пензлi. В одному з куткiв – етажерка з книжками, на пiдвiконнi – якiсь папери i яблуко. Посеред кiмнати – скляний столик, на ньому порожня пляшка, бiля столика – розбитий келих. Господар зник в iншiй кiмнатi i за хвилину повернувся з пухнастим вiником.

– Потрiбно вiдразу зiбрати скло, – пояснив вiн. – Минулого разу я махнув на це рукою, а потiм з тиждень дiставав скалки зi стоп, – пожалiвся вiн, а гiсть завважив, що його спiврозмовник – босий.

– Вип’ете чогось? – ввiчливо запитав вiн у Тараса Адамовича.

– Чаю, – кивнув Тарас Адамович.

– Хвилинку, – господар знов зник у сусiднiй кiмнатi. Тарас Адамович пройшов вздовж дивана й почув iз сусiдньоi кiмнати:

– Почувайтесь, як удома!

Тепер Щербак повернувся з тацею, на якiй загрозливо шипiв чайник, а обiч нього стояли фаянсовi чашки, розмальованi квiтами. На днi обох чашок лежало щось скоцюрблене, схоже на корiнь якоiсь рослини.

– У мене тiльки два запитання, – почав гiсть. – Те, що лежить у чашках – неотруйне? І що з вашим оком?

Художник, який встиг змiнити халат на широкi штани й сорочку, елегантно вмостився в плетеному крiслi. Налив окрiп у чашки i жестом запросив Тараса Адамовича зазирнути:

– Дивiться!

Скоцюрбленi корiняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися нiжно-рожевими квiтами. Тарас Адамович вражено усмiхнувся. Чай темнiшав, набував насиченого зеленого кольору.

– Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичноi насолоди iмператора. В тяжкi днi я iнодi хочу вiдчувати себе китайським iмператором, – сумно усмiхнувся господар.

– Сьогоднi такий день?








– Як бачите, – Щербак пiднiс руку до пiдбитого ока.

– То що сталося?

– О, до мене приходив клiент… По картину. Але в нас рiзнi естетичнi уподобання…

Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.

– Цей чай краще заварювати у скляному посудi – виглядае ефектнiше. Але… в моему домi скляний посуд довго не живе, – вiн стенув плечима.

– У фаянсi теж доволi ефектно, – усмiхнувся Тарас Адамович.

– Дякую, – художник пiднiс чашку до губ.

– То ви часто… не подiляете естетичних уподобань ваших клiентiв? – запитав Тарас Адамович.

– Тiльки якщо вони – неотесанi мужлаi, – рiзко кинув Щербак. – Це був Назимов.

Слiдчий вiдставив чашку, пронизав його поглядом.

– Так, Сергiй Назимов. Приходив по картину. По Вiру, – вiн розвiв руками. – Не бачу сенсу критися вiд вас.

Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повiльно поставив чашку на столик, пiдвiвся, пiдiйшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обiперта об стiну. На картинi була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетнi пози i па, певно i для того руху, що його зупинив у часi художник на полотнi, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендiтна, прекрасна й невловимо знайома. Потiм вiн зрозумiв – у рисах Вiри Томашевич вгадувалась зовнiшнiсть сестри.

– Гарна, – похвалив вiн картину.

– Назимов хотiв ii купити.

– Не зiйшлися в цiнi?

– Щось таке, – художник сумно усмiхнувся. – Вiн вважае, що ii можна купити, для мене ж – вона безцiнна.

– Вiн не говорив, навiщо йому картина?

– Нi. Ми взагалi не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – вiн ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовiрний аромат.

– До речi, якщо бажаете, то можете запитати в нього особисто, навiщо йому картина – вiн залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинцi якого розмашистим почерком чорнiло «Тарасiвська, 6, кв. 10».

Тарас Адамович акуратно вписав ii у свiй записник.

– У разi, якщо я передумаю з «Вiрою», – пояснив Щербак, хоч слiдчий i не вимагав пояснень.

Тарас Адамович допив чай, сумно поглянув на квiтку, що стомлено згорнулась на денцi чашки. Зараз вона не вражала красою, як тодi, коли виринула з-пiд води у маленькому фаянсовому озерцi. Гiсть художника обережно поставив чашку на столик.

– А навiщо ви малювали картину?

– Тобто?

– Хiба не збирались ii продавати? Художники саме для цього й малюють картини?

– Пишуть.

– Так, звичайно. Пишуть.

Щербак замислився, вiдкинувся в крiслi, прибрав волосся з чола.

– Не можу сказати. Писав, бо… хотiлося бачити ii такою. Розумiете, Вiра дедалi частiше вдавалась до танцювальних… експериментiв. Класика балету – танець на пуантах. Але Вiра… вона говорила, що танець босонiж – це нове народження балету.

– Ви так не вважаете?

– Це вульгарно, – вiн сумно усмiхнувся, – i личить нетверезим художникам, покинутим у порожнiх квартирах чи майстернях. Зовсiм не балеринам…

Тарас Адамович не надто спiвчутливим тоном перервав його:

– До речi, про нетверезих художникiв – я маю квитки на вечiрню програму в Інтимному театрi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/evgeniya-kuzhavska/sprava-znikloyi-balerini/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


С’est magnifique – це прекрасно (фр.).




2


frivole – легковажний (фр.).




3


Еtes-vous un lache – ви боягуз? (фр.).




4


D’accord – добре (фр.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения